ПРОКЛЯТІ ПОЕТИ ФРАНЦІЇ: ім’я друге — Поль Верлен (Частина II)

Коли 1894 року помер Леконт де Ліль, то більшістю голосів (77 проти 38) на зборах паризької богеми новим королем поетів було обрано Поля Верлена. Один із «великих проклятих», «бідний Леліан», як називав себе він сам, прожив дуже складне та неоднозначне життя.
Гіркий пияк, наркоман і злочинець, людина, котра вагалася між молитвою і абсентом, наділена потужними пристрастями, що вживала їх у всіляких напрямках, — цей справжній аристократ духу був, з погляду обивателя, невдахою в житті, але досяг такого рівня поетичної майстерності, що в день похорону кожен, хто на ньому виступав, називав його великим.
Я сміливо заявляю, що багато юних товаришів Поля Верлена, які так довго пітніли над своїми творами, охоче пожертвували б задоволеністю і порожнім успіхом їхнього щасливого життя та погодилися б перебиватися день за днем, голодуючи і не знаючи, куди притулитися, подібно до «бідного Леліана», якщо б вони були впевнені, що хоч деякі їхні сторінки будуть також безсмертні, і що на їхній могилі розквітне лавр. Так, твори Поля Верлена житимуть вічно!
Елліс, із передмови до збірки «Іммортелі», 1902
ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844–1896)
Життя Верлена почалося у місті Мец на північному сході Франції у забезпеченій родині військового інженера та дочки власника цукрових заводів. Любов батьків була надмірною, вони його обожнювали, і Поль ріс розпещеною дитиною. Сім’я часто переїжджала, слідуючи військовим призначенням глави сімейства. 1851 року батько Верлена вийшов у відставку, і вони оселилися в Парижі.
Освіту майбутній поет здобуває в ліцеї Бонапарта (тепер ліцей Кондорсе) — одному з найпрестижніших початкових навчальних закладів Парижа, в якому в різні роки навчалися та викладали такі діячі французької культури, як письменник Марсель Пруст, поет Стефан Малларме, філософ Анрі Бергсон, письменники брати Гонкур, драматург та режисер Жан Кокто, актор Жан Маре.
В ліцеї Верлен багато читає, він одурманений віршами Бодлера («Квіти зла»), творами Теофіля Готьє та Віктора Гюго. Поет-початківець набирається сміливості і навіть відправляє Гюго одну зі своїх перших проб пера, вірш, написаний ним у віці 14 років.
У 18 років Верлен складає іспит на бакалавра і розпочинає навчання в школі права, плануючи стати фінансистом. Деякий час він працює у страховій компанії агентом, а потім у мерії Парижа. Бажання забезпечити своє майбутнє не впливає на твердий намір Верлена бути поетом. Буквально з 20-річного віку він перестає працювати за наймом і все життя перебиватиметься випадковими заробітками, а також безсоромно братиме гроші у матері.
Знайомство з видавцем Альфонсом Лемером у 1865 році стане важливою віхою у поетичній кар’єрі Поля. З 1866 року в журналі «Сучасний Парнас», який видає Лемер, починають друкувати вірші молодого поета, а незабаром виходить перша поетична збірка «Сатурницькі вірші». На цьому співпраця Верлена з видавцем не завершується, і в 1869 друкують збірку «Галантні свята», а через рік — «Добру пісню».
Юний Артюр Рембо вже з дванадцятирічного віку читає вірші Верлена та захоплюється ними. Незабаром історія їхніх відносин набуде ближчого характеру. Верлен одружується, його дружина вагітна, а він, захопившись текстом «П’яного корабля» Рембо, 1871 року запрошує його до Парижа й селить у себе.
Матільда Моте, дружина Верлена, у розпачі: чоловіка не впізнати — він закоханий у свого нового друга із Шарлевіля і готовий терпіти всі його юнацькі витівки. Матильда відмовляє Рембо у гостинності, проте Артюр для її чоловіка вже більше, ніж друг, і невдовзі Поль винаймає для Рембо квартиру. У цей час обидва поети беруть участь у подіях Паризької комуни.

Історія їхнього кохання в розпалі. Моте починає розлучний процес, Верлен обіцяє порвати з Рембо і бути з нею, і в той же час не може позбутися пристрасної прихильності до юного Артюра. Друзі подорожують Англією, Францією та Бельгією.
1873 року після чергової сварки Верлен купує пістолет і стріляє в Рембо, ранить того в зап’ястя. І хоча Рембо відмовляється від звинувачень, Верлен на два роки потрапляє до в’язниці. Його життя там буде описане у книзі прози «Мої в’язниці» й побачить світ 1893 року в Парижі.
Після в’язниці життя Верлена є дуже проблематичним. Поет став неймовірно релігійним, а друзі відвернулися від нього, відмовляючись друкувати його вірші. Розчарований та самотній, без грошей та майбутнього, Верлен підробляє вчителем мови та малювання. Тільки 1880 року побачить світ його нова збірка віршів «Мудрість», потім видають есе серії «Прокляті поети», а 1886 року виходить збірка його прози.
Вірш «Хандра» у перекладі Анатолія Гелескула, уродженця Дніпра, поетично описує стан душі поета:
Сердцу плачется всласть,
Как дождю за стеной.
Что за темная власть
У печали ночной?
О напев дождевой
На пустых мостовых!
Неразлучен с тоской
Твой мотив городской!
Сердце плачет тайком —
О какой из утрат?
Это плач ни о ком,
Это дождь виноват.
Это мука из мук —
Не любя, не скорбя,
Тосковать одному
И не знать, почему
А 1996 року у передмові до видання книги Поля Верлена, присвяченої 100-річчю від дня його смерті, Анатолій Гелескул напише:
«Але промовистішим за все перераховане є маленький епізод із того часу. Молодий і вже відомий паризький літератор згадував, як на нічній набережній зустрів похмурого старого, котрий, горблячись над парапетом, дивився в річковий туман, — і впізнав Верлена (йому не було тоді й п’ятдесяти). Вони розговорилися.
— Як вам останні мої вірші? — несподівано спитав Верлен.
— Дорогий метре, — зніяковів, проте одразу ж знайшовся співрозмовник, — ви вже стільки зробили для нашого задоволення, що тепер маєте право писати для свого власного задоволення.
— Нічого собі задоволення… — буркнув Верлен і знову втупився у річкову каламуть».

Останні роки життя Верлен часто хворіє, і це при тому, що він ще досить молодий. Хвороби виснажують його, він старіє і в кінці життя починає зовні нагадувати Сократа. Після його смерті багато сучасників відзначатимуть цю разючу подібність, а деякі навіть давати зовнішності поета вельми неприємні характеристики.
Макс Нордау у книзі «Виродження» (1892) так описує образ Поля Верлена:
«Ось перед вами неупереджений портрет найзнаменитішого з вождів символізму. Особа очевидного дегенерата, асиметрія черепа, риси монголоїдного типу. Далі: патологічна пристрасть до бродяжництва, дипсоманія, статева розбещеність, хворобливі фантазії, слабкість волі, нездатність приборкати інстинкти. І як наслідок того — глибока душевна туга, що породжує проникливі ламентації. У затуманеному мозку цього недоумкуватого старого в хвилини містичного екстазу виникають видіння — до нього приходять святі і сам Господь».
В останньому визначенні історик Нордау не помилився: натхнення, яке осяяло цього «великого проклятого» сина Франції, могло мати лише божественне походження, бо поетів, справжніх майстрів живопису слів, з упертою наполегливістю поставляє на Землю лише Бог.
- ЧОМУ МИ СМІЄМОСЯ? Філософ і нобелівський лауреат Анрі Бергсон про три аспекти сміху
- ЖИТТЯ — ЦЕ ТАЛАНТ: п’ять рецептів щастя від Жана Кокто