СЕРГІЙ КОМБЕРЯНОВ: колекціонування — це спротив смерті й можливість отримати свій «курган»
Сергій Комберянов / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Сергій Комберянов
Дата народження: 18 травня 1981 року
Місце народження: місто Самбір, Львівська область, Україна
Професія: бізнесмен, президент Lean Institute Ukraine, директор Lean Art Foundation
Він хотів стати археологом, а став бізнесменом, засновником найбільшої в Україні консалтингової компанії з операційної ефективності Lean Institute Ukraine. Але свій «курган» таки знайшов — у мистецтві. Сергій Комберянов зібрав найбільшу приватну колекцію робіт бойчукістів, започаткував Lean Art Foundation і переконаний: колекціонування — це не володіння, а дослідження, соціальна місія та спосіб повернути країні її Розстріляне відродження. Про те, як картини на стіні перетворюються на справу життя, чому мистецтво не повинно лежати в сховищах навіть під час війни і що спільного між колекціонером та детективом — у розмові з Huxley.
КОЛЕКЦІОНЕР-ДОСЛІДНИК: ПОШУК НАВКОЛО ІДЕЇ
Я
прийшов у колекціонування радше з побутових причин. Спочатку шукав, які твори мистецтва можна розмістити вдома. Але це неминуче призвело до того, що я почав вивчати художників, чиї роботи купував. Мене настільки захопило, що я перетворився на колекціонера-дослідника. Це окремий тип колекціонера, адже крім цього є колекціонери-збирачі, які також щось досліджують, проте їхній пріоритет — володіння, і колекціонери-інвестори, які купують суто з метою збереження й примноження капіталу. Моя перша думка, коли я купую роботи: «Яка виставка з ними можлива? А яку книжку про це явище можна написати?» Розуміння, що колекціонувати треба навколо ідеї, до мене прийшло не одразу. Довелося вивчати дуже багато літератури з мистецтва, досліджувати, шукати тему, яка захоплює й надихає.
Коли я купував картини для створення інтер’єрів, то почав з робіт дуже талановитого художника Анатолія Криволапа. Але згодом познайомився з українськими нонконформістами другої половини ХХ століття й захопився ними. Якось я побачив в Українському домі виставку Алли Горської і зрозумів: оце моє — саме це художнє явище мені цікаво вивчати та досліджувати. А далі дослідницька ниточка простяглася до бойчукістів, до Розстріляного відродження першої половини ХХ століття, продовженням якого був нонконформізм. І тут стався справжній «метч»: я зрозумів, що саме хочу збирати, що буде відрізняти мене від інших. Бойчукісти були нішею, яка давала мені великий дослідницький простір, тому що бойчукізм — це знищене мистецтво, а колекціонувати те, чого нібито немає, бажаючих не було.
Вийшло так, що спершу до мене в колекцію потрапила одна збірка робіт бойчукістів, потім друга, третя… З часом я збагнув, що навколо цього треба будувати фундацію, підтримувати проєкти, які повертають нам мистецтво спротиву — у широкому сенсі: і нонконформізм, і бойчукізм, і пострадянські течії 1990-х, і мистецтво воєнного часу. А далі сформувалася команда, з якою ми почали робити виставки. Тому сьогодні колекціонування для мене — це соціальна місія, відчуття, що я роблю щось важливе — для себе, для людей, для української культури. Мені здається, що у більшості колекціонування йде хвилями: захопився чимось, розчарувався, відволікся на щось, знову схопився… Але коли знайшов свою головну ідею, вона ніколи не втрачає для тебе актуальності й наповнює енергією. Все складається найкращим чином начебто само собою, бо люди навколо бачать, що ти цим насправді живеш, залучаються до цього емоційно, і таким чином виникають різні цікаві проєкти.
LEAN: БІЗНЕС І МИСТЕЦТВО «БЕЗ ЗАЙВОГО»
На жаль, в Україні колекціонування не надто публічне — відкритих приватних колекцій дуже мало. Але є приклади, якими я надихався: це зібрання харків’ян Гриньових та колекція Стелли Беньямінової. Зазвичай в Україні збирають не моноколекції, а майже все, що репрезентує певний «зріз часу». Правило хорошого тону для колекціонера — звузити тему, мати якусь «фішку». Часто колекції будуються за якоюсь ознакою — територіальною чи, наприклад, гендерною. Можна колекціонувати ультрасучасне мистецтво жінок чи художників Африки. Попервах я дуже розпорошувався, тому мені довелося суттєво «звузитися». Цей принцип знайшов відображення у назві нашої фундації — Lean Art Foundation: з англійської lean перекладається як «без зайвого».
З іншого боку, у назві втілена ідея спадкоємності із Lean Institute Ukraine — консалтинговою компанією, на прибуток від якої створюється колекція. Тобто «без зайвого» — це єдина творча ідея, що поєднує колекціонування та бізнес, що надає підприємницькій діяльності вимір соціальної відповідальності. Зараз у моїй колекції три блоки: бойчукісти, нонконформісти і вільна тематика — результат того, що спочатку мене несистемно цікавило багато чого. На мій погляд, колекція, яка не має моноідеї, не лише виглядає як безлад, а й розпорошує ресурси. Тому я швидко відсік, приміром, скульптуру й кераміку, зосередившись тільки на живописі й графіці. До того ж у певний момент я зрозумів, що займатися колекціонуванням лише як бізнесом досить ризиковано.
МОНОКОЛЕКЦІЯ ЯК СТРАТЕГІЯ
Якщо інвестувати довгостроково, у стилі Воррена Баффета, роботу треба тримати хоча б років двадцять, перш ніж продавати. Однак у цілому це не дуже ліквідний актив. Швидко заробляти на перепродажах можуть здебільшого дилери. Але колекціонери, які орієнтуються на фліпінг картин, зазвичай швидко прогорають, тому що кількість покупців обмежена і роботу продати не так легко. Звужена моноколекція нівелює деякі з цих ризиків, бо створюється не для перепродажу, а для виставок, для книжок та досліджень. Хоча, звісно, кожен колекціонер думає про вартість робіт, йому важливо знати, що гроші не витрачені марно. Враховуючи все це, я й зробив ставку на нонконформістів та бойчукістів — мистецтво спротиву, на яке був відкладений інтерес, але воно не було надто комерціалізованим та мейнстримним. Приміром, роботи Алли Горської ще кілька років тому коштували 600–700 доларів, а зараз на аукціонах за них віддають 14–15 тисяч. Інтерес до мистецтва спротиву, до шістдесятників швидко зростає. Я це зростання враховую, хоча нічого зі своєї колекції не продаю — в мене зараз немає такої потреби. Моноколекція стає самоцінним явищем, адже створює нову якість, якої раніше не було. Свідченням цього є мистецтво авангарду — спершу колекціонери звертають увагу на Малевича, Кандинського й Богомазова, а потім у поле зору потрапляють інші художники, і їхня цінність автоматично зростає. Того самого я очікую й від школи Бойчука.
МИСТЕЦТВО МАЄ «ЖИТИ» ВДОМА
Чи мусить українське мистецтво «жити» виключно в Україні? Це дуже складне питання. Наведу такий приклад. Наша виставка робіт сімнадцяти жінок-бойчукісток в Українському домі мала шалений успіх, тому що історією та людьми вони були незаслужено відсунуті у тінь чоловіків-художників цієї школи. Хоча в чомусь ці жінки навіть талановитіші за них. Несподівано виявилося, що паралельно щось подібне готується й у Європі. Нещодавно там вийшла книжка нідерландської дослідниці про жінок школи Михайла Бойчука. Тобто це не мій суб’єктивний погляд, а загальна дослідницька тенденція. Та якщо ми прямо зараз вивеземо роботи бойчукісток до Європи, такого ефекту, як в Україні, не буде. Існує ще й інша проблема: у нас досі немає хороших колекцій багатьох українських авторів, яких дуже цінують по всьому світу.
В Україні майже немає творів того ж самого Малевича! Я все ж таки за повернення українських геніїв на батьківщину, тому купую роботи наших співвітчизників за кордоном і доправляю їх в Україну. Але повернення нашої культурної спадщини не виключає популяризації українських митців в інших країнах. Враховуючи все це, на мій погляд, під час війни приватні колекціонери виконують у суспільстві дуже важливу функцію. Зараз більшість українських музеїв із міркувань безпеки знизила активність: твори у сховищах, виставки не проводяться, страхування занадто дороге. Але запит залишився — і люди всередині країни, і зовні хочуть бачити шедеври українського мистецтва. Дехто з колекціонерів, зокрема й я, свідомо йдуть на ризик і погоджуються показувати свої роботи на виставках без страхування. Це делікатне питання. З одного боку, коли картини опиняються у сховищах, є змога зберегти їх для майбутніх поколінь. З іншого — зараз ми втрачаємо їх як явище мистецтва. Доводиться шукати якийсь компроміс.
Сам я зараз фізично перебуваю в Києві, але моя колекція поступово вивозиться неподалік, у безпечне сховище. Коли відбуватимуться планові виставки у столиці та на заході країни, роботи можна буде швидко повернути. Дуже важливо, щоб саме під час війни мистецтво спротиву постійно взаємодіяло та розмовляло з людьми. Щось цінне придбати й сховати у сейфі у Відні — така логіка мені взагалі не імпонує. Публічна колекція — це жива, працююча колекція. Публічність підвищує її цінність, хоча з нею у нас є певні проблеми: якщо картини купують корупціонери, вони намагаються їх одразу ж сховати, щоб не пояснювати, звідки на це взялися гроші. Але бізнесменів, у яких джерела колекцій прозорі, я потроху агітую за публічність. У тому числі й особистим прикладом. Один із аргументів — безпека: роботу, власник якої добре відомий, яка публічно виставляється, не так легко підробити чи вкрасти, щоб потім продати.
ПОДОЛАННЯ СМЕРТІ: КОЛЕКЦІЯ ЗМІНЮЄ КОЛЕКЦІОНЕРА
Я впевнений, що колекція поступово змінює колекціонера. Спочатку я знав лише трьох художників — Криволапа, Тістола та Ройтбурда. Й відразу почав досліджувати, з ким ці митці були в одному колі. Криволап входив до «Живописного заповідника». А частиною чого був «Живописний заповідник»? Це була «Нова українська хвиля». Хто ще належав до неї? «Паризька комуна». А що цьому передувало? Поступово ти розвиваєшся, дізнаєшся більше, починаєш розуміти те, що раніше не приймав. Десь я був дуже консервативним, а зараз відкрився сучасним практикам. Коли я почав вивчати нонконформістів, це дуже вплинуло на моє внутрішнє самосприйняття та сприйняття зовнішнього світу.
Ти вивчаєш людей, котрі мали мужність творити мистецтво, яке світ міг ніколи не побачити. І вони це знали. Дехто потрапив у табори, хтось був розстріляний. Загалом ідея творчої свободи й спротиву допомогла мені змінити деякі життєві погляди і певні рішення. У мене є гіпотеза, що за феноменом колекціонування як таким стоїть саме ідея спротиву неминучості — протистояння страху смерті. Ти збираєш і торкаєшся чогось вічного — й ніби долаєш смерть, продовжуєш себе у часі. Навіть коли ти просто повісив картину на стіну — це вже змінює середовище навколо тебе. Коли живеш у просторі краси, це формує позитивне світосприйняття. Викладаючи операційну ефективність у бізнес-школах, я почав ділитися своїм досвідом щодо впливу мистецтва на підприємців.
До речі, є велика кількість досліджень, які підтверджують, що підприємці, котрі цікавляться мистецтвом, краще взаємодіють з командою, стають креативнішими та емпатичнішими. А ще у колекціонера, приблизно як у археолога чи детектива, з’являється здатність помічати найдрібніше, тому що він постійно тренується виявляти не лише ознаки таланту, а й підробки. У мене був випадок, коли я придбав кілька підробок Примаченко. Мені вдалося повернути їх до галереї, яка мені їх продала. Але це стало важливим уроком: необхідно бути максимально уважним до деталей. Треба зазначити, що Примаченко взагалі підробляють масово — на ринку лише 5 % її оригінальних робіт. Бойчукістів — майже ні. Бо вони довго не були мейнстримними. Виявляти підробки допомагає історія мистецтва — я орієнтуюся насамперед на ті твори, які вже були каталогізовані. Це скрупульозна детективна робота: треба картину атрибутувати, оцінити на провенанс — як вона з’явилася на ринку, хто продає тощо.
КОЛЕКЦІЯ ЯК ВЛАСНИЙ КУРГАН
Після школи я хотів піти на історичний факультет, щоб стати археологом, бо з дитинства цікавився історією та розкопками. Однак моя родина мала іншу думку: «У наших курганах скарбів Тутанхамона немає, ти все життя будеш копати землю і злидарюватимеш!» Але археологія мені дуже подобається! Як бути? І тоді батьки сказали: «Спершу зароби гроші, потім купи собі курган і копай його скільки захочеш!» Минули роки, я побудував бізнес, досяг певного матеріального достатку. Якось я придбав спадщину одного художника-бойчукіста — викупив усі роботи й документи, що були в його сім’ї. Пам’ятаю, як подзвонив тоді мамі й сказав: «Ти не повіриш, але я купив собі курган, про який ти говорила!»
Адже архів художника — це справжній курган, який можна «копати» роками і робити відкриття. В архіві художника-бойчукіста, що пішов із життя ще у 1970-х, мене чекало багато невідомих широкому загалу малюнків та інших знахідок. Його сім’я ніколи не показувала цих робіт, вони не виставлялися, а документи не були публічними. Далі на мене чекав справжній детектив: частина малюнків виглядала дуже нетиповою для цього художника. Виявилося, що вони належали його подрузі — теж відомій художниці-бойчукістці, яка трагічно загинула в 1970-х. Родичів у неї не було, тому всі малюнки та речі потрапили до її друга. Ідентифікувати їх ми змогли лише тому, що в архіві Львівської галереї імені Возницького пощастило знайти фотографії цих робіт. Взагалі, творів цієї художниці збереглося вкрай мало, тому це відкриття стало надзвичайно важливим.
КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ДЕТЕКТИВ
Вивчаючи бойчукістів, я зрозумів, що вони самі були дослідниками, майстрами великого синтезу. Вони брали мистецтво прерафаелітів, Ренесансу, Єгипту, Сирії та поєднували його з українським наївним мистецтвом, щоб надати всьому цьому нового, сучасного звучання. Це вельми цікаво — вивчати джерела, з яких вони черпали свої ідеї та мотиви. Я маю одну досить відому роботу бойчукістки Антоніни Іванової — портрет жінки в береті. Виявилося, що Іванова взяла за основу портрет принцеси д’Есте раннього Відродження й помістила цю принцесу в тогочасні реалії Києва. Такі речі постійно доводиться розшифровувати. Мені взагалі притаманне детективне мислення. Воно проявляється не лише у розв’язанні мистецьких загадок, а й у письменництві — створенні детективних історій і трилерів. Колекціонування цьому сприяє, тому що ти набуваєш уміння шукати «зачіпки». І колись я обов’язково напишу детектив, героєм якого буде один із бойчукістів.
Бойчукізм — це взагалі дуже вітальне й водночас складне, нелінійне явище. І у цьому великий парадокс, адже вони намагалися робити монументальне мистецтво, бути зрозумілими народу. Але ця «простота» насправді була поєднанням різних культур, епох, художніх та філософських ідей. Ідея спротиву в їхньому мистецтві теж не така проста — вона була набагато ширшою за політичний контекст того часу. Бойчукісти аж ніяк не вписувалися у канон соцреалізму, але ніхто з них не був дисидентом, не боровся активно з радянською владою. Спротив полягав у тому, що вони творили на межі буття і небуття. Важко уявити, що відчуває художник, який усвідомлює: його картини, ймовірно, ніхто ніколи не побачить. Але він вперто продовжує їх створювати — з розрахунком на вічність, на те, що «рукописи не горять». Цей відчайдушний спротив є не стільки політичним, скільки мистецьким, екзистенційним — всупереч смерті й забуттю. До того ж їхній спротив був пов’язаний із національною ідеєю.
Бойчукісти намагалися збудувати саме національне українське мистецтво. Тому радянська критика їм закидала: чому ви говорите про українське мистецтво, а не про мистецтво єдиного радянського народу? У такому запитанні політично лояльні до радянської влади бойчукісти тривалий час не бачили загрози. Вони саркастично висміювали російських художників-передвижників, на яких офіційно орієнтувалася радянська естетика. В останні роки перед стратами бойчукісти нарешті зрозуміли, чого їм буде коштувати таке глузування. Вони намагалися формально, хоча й зовсім неталановито, робити соцреалізм «як усі» — але це їх уже врятувати не могло. Натомість їхні ранні роботи залишаються прикладом творчого опору — тієї української традиції, яку просуває моя фундація.
ЛЮДЕЙ РОЗСТРІЛЯЛИ, А МИСТЕЦТВО — НІ
Існує думка, що бойчукізм — це нереалізований проєкт великого стилю. Після розстрілу бойчукістів їхні роботи нібито знищили, від школи залишилися лише якісь маленькі уламки. Моя мета — показати, що школа Бойчука як цілісне явище збереглася, вона не знищена, нам є на що подивитися й є чим пишатися. Так, картин самого Бойчука, на жаль, залишилося небагато. Те, що ми маємо зараз, — це ранні роботи, що збереглися здебільшого завдяки Ярославі Музиці, яка все життя переховувала його твори й навіть замурувала їх у стіну. Але ж мистецтво — це не про «кількість», це про «якість». Подивіться на «Молочницю» Бойчука — вона дуже цікава, якщо її декомпозувати. Зокрема, у цій картині можна побачити цитати з Поля Серюзьє, в якого Бойчук багато чого навчився.
А ще в нього був неймовірно талановитий брат — Тимко Бойчук. Його «Жінки біля яблуні» — надзвичайно показова для бойчукізму картина. Подивіться на долю портрета дружини Василя Седляра, який свого часу представляли на Венеційській бієнале. Потім картину порубали сокирою, згодом зшили, і зараз вона у реставрованому вигляді зберігається в Національному художньому музеї України. Зверніть увагу на дивовижний «Портрет жінки в профіль у береті» Антоніни Іванової чи на «Дівчину, яка розчісує косу» Сергія Колоса — і у вас язик не повернеться сказати, що від бойчукізму нічого не залишилося. Так, людей розстріляли, а мистецтво — ні.
Моя колекція свідчить: воно не лише вижило, а й сильно вплинуло на наступне покоління митців. Досить подивитися на художників, наставниками яких були учні Бойчука: Іван-Валентин Задорожний, Алла Горська, Григорій Гавриленко, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко… Цей список я можу продовжувати нескінченно — аж до сьогодення. Це той самий мій невичерпний «курган», який потребує постійного пошуку. Велика частина наших художників надихалася творчістю Бойчука. Згадаймо хоча б Федора Тетянича — одного із найсміливіших митців радянської та пострадянської України. Його роботи є у багатьох світових колекціях: Центрі Помпіду, музеї Стеделейк, у Варшавському музеї та музеї Лодзі. Із сучасних молодих художників можна назвати Марію Василенко, яка працює у стилістиці неовізантизму й надихається бойчукістами. Цікавість до них зростає ще й завдяки Академії Михайла Бойчука у Києві — від неї розходяться хвилі впливу по всій країні.
Зараз у моїй колекції, яка постійно поповнюється, понад 500 робіт. Вона вважається відносно невеликою, хоча, безумовно, є найбільшим приватним зібранням бойчукістів. Коли колекціонери-початківці просять у мене поради, я кажу: «Нічого зайвого!» Колекціонування не повинно переходити у хворобу, коли ти береш все підряд, що тобі пропонують. Нехай це буде невелике зібрання, але у ньому відображатиметься саме твоя особистість, твої вподобання, твої цінності. Попри все залишатися собою — можливо, це й є головний урок, якого навчають роботи та долі бойчукістів.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
