ВІКТОР АНДРІЄНКО: про гумор, пропаганду і політику
Фото з особистого архіву Віктора Андрієнка
Війна — це завжди страшно. Наскільки доречні в такий страшний час жарт, іронія, сміх? Карел Чапек стверджував, що гумор — це зброя, за допомогою якої людина захищається від долі. З ним абсолютно згоден видатний український комедійний актор, режисер, сценарист і письменник Віктор Андрієнко.
Він вважає, що українець без почуття гумору — не справжній українець! При цьому актор зауважує, що «політизацією» гумору захоплюватися не варто. Давайте послухаємо його історії з життя і зрозуміємо, чому.
ДУРНІ НЕ ЗМІНЮЮТЬСЯ!
Чому я більше не займаюся пародіями або політичною сатирою? На це запитання дуже просто відповісти: я давно переріс цей жанр. Сьогодні мало хто пам’ятає, але саме я був автором ідеї першої спроби української політичної телесатири у кінці 90-х — комедійного мультсеріалу «Великі перегони», який транслювався на других виборах президента Леоніда Кучми.
Мені довелося бути режисером анімації, тобто грати всіх «претендентів на трон», тушка була моя, а голови вставляли усіх на той час реальних кандидатові у президенти. Ось тому, вибачте, у пані Вітренко були мої волохаті руки. Але подібні проєкти — це «метелики-одноденки».
Я награвся ними на повну, і більше в мене немає бажання займатися подібними речами. Тому що витрачаєш час і сили даремно, на те, що забувається людьми буквально наступного дня. А ось «творчі доробки» із «Довгоносиків» пам’ятають усі. І Дідуся Крисюка з «Мамаду» пам’ятають усі.
Мого Біллі Бонса і Капітана Смоллетта з мультфільму «Острів скарбів» пам’ятає вже п’яте покоління глядачів.
Мені часто кажуть: «Ваші «Довгоносики» ж були класним, дуже смішним шоу. Чи не хочете його відновити? Може, варто зробити сучасне продовження?» Я відповідаю: «Ті «Довгоносики» пішли ногами вперед у безсмертя. Немає сенсу їх звідти тягнути до реанімації».
Не думайте, що я такий собі втомлений старий клоун. У мене ще повно енергії, а головне — шикарних ідей у різних творчих форматах. Проте, як говорили довгоносики, кожному овочу свій фрукт! Ось точно так само і в кожного часу — свої «Довгоносики».
Якось відомий продюсер мені сказав: «Андрієнко, ти знаєш, цікаво, що всі твої проєкти, в яких ти брав участь, були рейтинговими. Ти якийсь фартовий. І щойно ти їх залишав, вони одразу вмирали». Змінюється контекст, і змінюється все. Хоча ні, не все — дурні не змінюються!
НЕ ЖАРТУЙТЕ З КОМЕДІЙНИМ ПЕРСОНАЖЕМ, КРАЩЕ НЕ ТРЕБА!
Загалом, ось такий ми, актори, небезпечний народ, особливо коли талановиті. Тим більше, якщо актор працює і перебуває в образі. І не дай вам Бог в цей час потрапити йому під гарячу руку!
Якось мене попросили привітати з десятирічним ювілеєм один творчий колектив. І привітати їх в образі Режисера з «Довгоносиків». Дія відбувалася в Палаці «Україна». Одягнувся, загримувався, гримери наклеїли мені ніс, і блукаю кулуарами. Дивлюся, як народ готується до виходу, а деякі дають інтерв’ю.
Від гультяйства підійшов послухати, як Михайло Поплавський пророкує на камеру про своє дітище — Інститут культури. Стою з наклеєним носом, у своїх фірмових окулярах Режисера «Івасика-Телесика».
Раптом хтось із журналістів підскакує до мене з мікрофоном: «А яка ваша думка?»… Ну що ти робиш?! Я ж в образі, тобто реальний Андрієнко залишився в гримерці… Поплавський теж на мене дивиться… а я дивлюся на Михайла Михайловича і несвідомо, чорним ротом свого невмирущого образу віщую: «А що казати, Міша — геній! Несамовита творча особистість! Відчуйте, Поплавський — тобто людина — ніколи не тоне!» Сказав і пішов, а потім замислився: «Боже, що я таке «насвистів» в історію…»
Одного разу я вів ще один ювілей — 60 років нашого видатного режисера Миколи Павловича Мащенка. Це режисер культових кінострічок ХХ століття: «Овід», «Мазепа», «Богдан-Зиновій Хмельницький».
Крім усього іншого, Мащенко був гендиректором кіностудії імені Довженка, головою Комітету з Шевченківської премії, одним із засновників Академії мистецтв України тощо. А головне — мій добрий знайомий, людина з гумором, і тому Микола Павлович попросив мене провести його ювілей в образі Режисера з «Довгоносиків».
До слова — це була моя пародія на самого Миколу Мащенка, яку він дуже любив.
Веду програму, на сцену виходять зірки — Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Роман Балаян… Перебуваючи в образі, оголошую наступного «вітальника»: «А зараз альма-матер, тобто колискова творчих доробків, а саме — ректор театрального інституту зі своїми «дресированими» студентами!»
Виходить хор студентів, який виконує «Многая літа». Потім виходить тодішній ректор і, тримаючи перед собою червону теку, зачитує почесну грамоту. Читає дуже довго, нудно, і похвала на адресу ювіляра здається нескінченною…
Розуміючи, що це шоу надовго, вирішив тихенько звалити зі сцени, щоб своїм довгим носом не спаплюжити момент словесного «сладострастія» ректора до Миколи Мащенка. Я ж бачу, що людина хвилюється, переживає.
Потихесеньку йду. І тут ректор звернув увагу мене і вирішив пожартувати: «Потерпіть трохи. Я вже закінчую, бо пан Довгоносик зараз може зняти мене зі сцени». Після цього Довгоносик повертається до нього і голосно каже: «Для цього є Міністерство культури!»
У ректора затремтіли руки й випала тека!
За лаштунками Ляля Роднянська, яка була продюсером цього заходу, схопила мене за вухо й каже: «Вікторе, що ти робиш?! Зараз у Міністерстві культури якраз вирішується: знімати ректора з посади чи ні?»
Мій Довгоносик цього точно не знав, а просто відреагував на репліку згідно із логікою свого комічного образу.
Зрозуміло, що чиновникам дуже часто не до сміху. Але й актори — серйозні люди. Шопенгауер казав: «Якщо жарт ховається за серйозне — це іронія. Якщо серйозне за жарт — гумор». У будь-якому разі, якщо людина позбавлена почуття гумору, у неї дуже серйозна проблема.
Гумор — це зброя, за допомогою якої людина захищається від долі
Карел Чапек
МОВА ЧАРЛІ ЧАПЛІНА НЕ ПОТРЕБУЄ ПЕРЕКЛАДАЧА!
Я вважаю, що на планеті Земля не існує народів і націй без почуття гумору. Але є нюанси. Є зрозумілий у будь-якому куточку земної кулі гумор — «інтернаціональний», надетнічний та позачасовий. А є ще такий гумор, який ледве сприймається за межами регіонального контексту або контексту певної епохи.
Простіше кажучи, німцеві не завжди буде смішно те, над чим сміється українець. А американець на Волл-стріт не буде реготатися над жартом, від якого падав зі сміху середньовічний барон.
Якщо ми, наприклад, згадаємо фразу з «Довгоносиків»: «Замість шляпи на ходу він читав Сковороду», то такий гумор буде продуктом двох менталітетів одночасно — радянського і сучасного. Цей жарт сьогодні навіть в Україні далеко не всім буде зрозумілий. І поготів ця фраза не викличе сміх, якщо перекласти її німецькою.
ЛІТЕРАТОР ПРИРЕЧЕНИЙ НА РИМЕЙКИ
Я за своє життя написав неймовірну кількість сценаріїв і скетчів — «Довгоносиків», «Мамаду», «Комедійних квартетів» і багато інших комедійних серіалів, короткометражних фільмів та анімаційних фільмів… Їх безліч, усього не згадаєш. І, з урахуванням накопиченої мною статистики, я вам так скажу: переплюнути Шекспіра нереально!
Він подарував людству десь 36 «вічних» сюжетів, усередині яких крутиться все світове телебачення, кіно й література: любов, зрада, влада, хвороба, ревнощі… Шекспір до нас уже все сказав! Тому, хочете чи ні, але що б ви не робили, все це буде римейком.
А тепер подивімось, наприклад, на Чарлі Чапліна або Бастера Кітона — глядач розуміє їхні кінокартини без слів, і вам, загалом кажучи, навіть не потрібні титри! Ви смієтеся, спостерігаючи звичайнісіньких людей у типових і нетипових життєвих ситуаціях. Вони впізнавані, тому що можуть статися з кожним, де завгодно, в будь-якій країні світу.
БАЛАБОЛ ЧИ БАБАБОЛІУС?
У «Легендах Чарівнолісся» в мене є такий персонаж — мольфар Базіка. Усі називають його Базіка, тобто «балабол». Хоча сам він стверджує, що його звати Базіліс.
Коли ми з моєю співавторкою Оленою Шульгою робили переклад англійською, нам потрібно було знайти схожого персонажа, і ми його знайшли! Він, по суті, так і називається — м’яко кажучи, балабол, тільки англійською. І коли йому англійською мовою кажуть: «Ти балабол!» (Blether), він відповідає: «Ні, я сер Балаболіус!» (Sir Bletherskate).
Неймовірний збіг імені нашого Базіки й англійсько-шотландського Балаболіуса! Звісно, за таких збігів гумору легко перетинати національні кордони. Але здебільшого загальнолюдський, зрозумілий усім гумор будується не на мовних збігах, а на однаково зрозумілих ситуаціях і людських типажах.
АЛБАНСЬКЕ «ЧАРІВНОЛІССЯ»
Коли я приватно показую людям ті епізоди з «Легенд Чарівнолісся», які встиг зняти до війни, мені кажуть дивну річ: «Незрозуміло, де це відбувається! Не можна сказати, що це не Україна. Начебто Україна. Але, з іншого боку, відбувається в Європі. Виходить, Україна і Європа одночасно!»
Найцікавіше, що ми нічого не вигадували. Наприклад, для наших розбійників ми з художником по костюмах Костянтином Кравцем взяли реальні, справжнісінькі костюми албанських циган початку ХХ століття.
Ось вам і вся «національна» специфіка. А всі думають, що костюми цих розбійників — хвора уява авторів. Бо вважали, що таких виряджених фантастичним чином людей у житті не існує. Повірте — життя найкращій сценарій!
УСЕ ВЖЕ ВКРАДЕНО ДО НАС!
Інший приклад. Український мольфар у мене — з чотирма косичками.
Це суто гуцульська, західноукраїнська традиція. Але хтось через косички «зчитує» цього персонажа як китайця, а хтось — як індіанця. Щоправда, маленький капелюшок на цьому індіанці якийсь фантастичний. Він не просто загнутий догори, всередині нього ще й три щури!
Кажуть, Андрієнко майстер вигадувати таких персонажів, які ні на кого не схожі. Але ж я нічого не вигадую — у гуцулів дійсно є такий бриль! Як і казав вище, «все вже вкрадено до нас». Тому, не соромлячись, забираємо до нашої кіноказки найкраще, що є в українському етносі.
Усе, що вже придумано українцями, албанцями, бушменами… І одяг персонажів, і зброя, і характери, навіть імена — фольклор для цього є невичерпним джерелом.
ЯК РОЗСМІШИТИ КАНАДСЬКИХ «КАПІТАЛІСТІВ»
У творчості та культурі кожного народу є якісь загальнолюдські, інтернаціональні пласти. Розповім вам таку історію…. На початку 80-х ми працювали на Подолі, у Київському театрі естради, який очолював молодий режисер Віталій Малахов.
Одного разу на нашу виставу «Ніч чудес» за п’єсою Шекспіра «Сон у літню ніч», незрозуміло яким дивом, мабуть, ховаючись від дощу, потрапила група канадців — люди не просто з іншого континенту, а взагалі з іншої, капіталістичної реальності.
Після вистави вони негайно вирушили до канадського посольства і заявили:
— Ми дуже хочемо поспілкуватися з акторами одного театру!
— Що за театр?
— Ми не знаємо!
— Добре… А де він хоча б розташований?
— Ну, приблизно там-то й там-то.
— А що ви дивилися?
— Виставу!
— Яку, як називається?
— Не знаємо!
— А про що вистава?
— Ми не знаємо, але було дуже, дуже смішно!
ЯК РОЗСМІШИТИ ПОХМУРИХ АРАБІВ
Одного разу ми привезли до театрального фестивалю у Єгипті виставу про бравого солдата Швейка, Ярослава Гашека. Вона була шалено кумедна, можна сказати, театральний гротеск. Але була велика проблема — увесь гумор цього твору і нашої сценографії заснований на тексті та абсурдних ситуаціях, які у нашого глядача викликали гомеричний регіт.
Вистава спеціально була створена так, щоб наш глядач сміявся через кожні 30 секунд. Але, на жаль, не було перекладача, а якщо б і був, то як би він допоміг каїрським арабам зрозуміти кумедні мандри Йозефа Швейка в бюрократично-судовій системі Австро-Угорської імперії.
Тобто глядачеві з Каїру нічого не було зрозуміло з нашого дійства. А отже, відверто нудно.
Нашу неймовірно смішну виставу бедуїни дивилися з похмурими обличчями і мовчали. Доти, доки наш актор Алік Левіт, не витримавши, сказав: «Чигляєв, не сиди-розказуй, а діставай-показуй!» Валерій підхопив: «Без проблем!» І ми почали відверто клеїти дурня!
Дивимося, арабський глядач ожив, стрепенувся, став сміятися й аплодувати. Вони, як і раніше, нічогісінько, жодного слова не розуміли, але дія і взаємини акторів їх захопили. Несподівано їм стало цікаво і дуже смішно. Щоправда, після вистави каїрці не могли пояснити, з чого сміялися півтори години.
ЯК РОЗСМІШИТИ ЕКОНОМНИХ КИТАЙЦІВ
Схожа ситуація сталася з нами і в Китаї, в шикарному місті Гуанчжоу. Щоб пояснювати, що відбувається на сцені, був запрошений спеціальний перекладач. Але це не допомогло — він перекладає, вони мовчать, дивляться із кам’яними обличчями. Ніяк не реагують на те, що відбувається.
Тільки після того, як актор Ілля Ноябрьов шарахнув мене по голові бутафорською «цеглиною» з поролону — вони почали реготати, бо зрозуміли, що ми гумористи. А щойно второпали, почали сміятися. Скільки Ілля бив мене «цеглиною», стільки й сміялися.
Слід сказати, що виставу ми грали на сцені посеред парку. Якщо не хочеш платити 2 юані за вхід, можна дивитися виставу, визираючи з-за маленького бар’єру.
До удару «цеглиною» китайські глядачі переглядалися та м’ялися, вирішуючи, а чи варто заходити? Але щойно мені дали по голові «цеглою», зал виявився переповненим — від охочих розлучитися з 2 юанями не було відбою.
ЯК ОТРИМАТИ «ЗОЛОТОГО ДРАКОНА»
Після виступу до мене підійшов двометровий китаєць. Я навіть уявити не міг, що в Китаї такі бувають! Виявилося, це помічник Товариша Директора «Парку Героїв», де ми виступали. Помічник підвів мене до свого шефа, і той, сяючи від щастя, потис мені руку. Потім повідомив, через перекладачку, що невимовно радий познайомитися саме зі мною. Він без упину дякував мені за прекрасну майстерність і вміння розсмішити гостей парку.
Після таких компліментів мені теж захотілося зробити для нього щось приємне. Я понишпорив у кишенях і випадково знайшов значок Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Комі.
З поважним виглядом я вимовив слово «презент» і пришпилив його до піджака Товариша Директора. Вклонившись, я зібрався йти, але двометровий помічник Товариша Директора спритно, проте м’яко схопив мене під лікоть і розвернув до начальника, давши зрозуміти, що розмову не закінчено.
Директор вийняв із петлиці свого піджака і подарував мені «Золотого дракона» — вельми гарну шпильку, практично витвір мистецтва. Не знаю, що означала ця краса, але я зрозумів, що отримав не просто презент, а знак глибокої пошани. Ось до якого «рівноцінного» обміну призвів пересічний удар «цеглою» по голові.
ЯК ЗАРОБЛЯТИ У ФІНЛЯНДІЇ
Потім ми їздили різними китайськими провінціями. Потім В’єтнамом, Монголією і навіть Північною Кореєю, у день народження улюбленого керівника Кім Чен Іра. І скрізь історія з «цеглою» повторювалася практично під копірку, поки одного разу в 1989 році ми не дісталися Фінляндії.
У Фінляндії нам сказали: «Сцени не буде, працюватимете просто неба, на вулиці, у нас це нормально». А ми до цього ніколи на вулиці не грали, нам це здавалося якось дико і незвично.
Тому, коли дівчина-кураторка попросила якусь ємність для збору грошей, ми розгубилися і, подумавши, що це жарт, вручили їй металеве відро із реквізиту. Які гроші?! Звідки?! Але дівчину відро не збентежило, і незабаром ми зрозуміли, що вона мала рацію: після того, як мене стукнули «цеглою» по голові, в наше відро гроші посипалися, як з відра!
Фінам неймовірно сподобалися наші скетчі та сценки, що ми зіграли після «цегляної сюїти».
Чи варто пояснювати, що фіни, так само як до цього китайці й монголи, жодного слова по-нашому не розуміли? Але вони всі сміялися! Просто тому, що мова Чарлі Чапліна (в моєму випадку мова «цеглини», що впала на голову) перекладача не потребує!
Якщо це смішно, то це смішно.
Кіно дає надію, що лиходії будуть покарані!
Віктор Андрієнко
ЧОМУ КІНО ПРОГРАЄ РЕАЛЬНОСТІ
Війна — це страшна, надзвичайно жорстока подія сьогоднішньої української історії. І українська культура, безумовно, повинна цю подію осягнути. Однак необхідно розуміти, що всім режисерам, які захочуть працювати з темою війни, буде дуже важко зробити це талановито, на якісному художньому рівні.
Спостерігати страшні реалії війни наживо — це щось одне. А творчо втілити такі події — зовсім інше. Усі фільми про війну в Україні, які ми бачили досі, — це, з одного боку, начебто потрібна, добра справа.
Ті ж «Кіборги», «Мати Апостолів» тощо. Але, з іншого боку, сьогодні, в епоху інтернету й TiкToку, ці талановиті роботи виглядають, вибачте, малопереконливо. За силою емоційного впливу ці фільми конкурують із реальністю війни в онлайні та однозначно програють їй.
У реальності все набагато страшніше, складніше, багатошаровіше й переконливіше.
ПРО ВІЙНУ ПОТРІБНО РОЗПОВІДАТИ «НЕ В ЛОБ»
Мені здається, що сьогодні адекватною, творчою відповіддю на війну може бути, поки що, тільки документальне кіно, в якому є свідчення очевидців, сила відображеного камерою факту. Художній фільм вимагає іншого підходу — він повинен піти чи від «голої пропаганди», чи від «голого факту».
Фільм має розповідати про війну «не в лоб». Подивіться, наприклад, як це було зроблено у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки старі». Там практично немає батальних сцен, немає крові та трупів. Це геніальне кіно геніального українського режисера й актора.
Проте, ви здивуєтесь — цей фільм сьогодні заборонений до показу в Україні. Хочете здивуватися ще раз? У СРСР фільм довгий час не хотіли запускати у виробництво, бо вважали недостатньо героїчним та патріотичним.
Річ не в тому, що декомунізація — це погано, але надмірна політизація культурного життя і творчості навряд чи йде на користь сучасним картинам про війну.
ОРИГІНАЛЬНО — НЕ ЗАВЖДИ ТАЛАНОВИТО!
Ніколи не буде зайвим вивчити, як працювали до тебе справжні майстри. Це перший крок, який обов’язково потрібно зробити, якщо хочеш знімати хороше кіно. Зокрема й про війну. Коли я навчався в Театральному інституті, ми саме так і робили — вивчали досвід тих, хто працював у професії до нас. І тільки потім додавали до нього якесь своє бачення.
Сьогодні в Україні й у світі дуже багато талановитих особистостей. Але, на жаль, вони часто намагаються «винайти велосипед», рухаються в бік хибно-зрозумілої «оригінальності». Проте оригінально — не завжди талановито.
Здебільшого, як показує досвід, поради щодо того як фільмувати гарне кіно, роздають люди, котрі нічого в цьому не тямлять, дехто навіть не є автором тих фільмів, якими хизується. Тому що уроки по-справжньому великих майстрів коштують дорого, і на цих уроках професіонали не тільки розповідають, а й підказують починаючим майстрам, як треба робити свою творчу справу.
ПОТРІБНО ПАМ’ЯТАТИ, ДЛЯ КОГО ВИ РОБИТЕ КІНО
Одного разу в наш анімаційний проєкт запросили як консультанта якогось американського «фахівця» — на допомогу нашій команді. Дивлюся, щось не те в нас із ним відбувається. Консультант нічого не пропонує! Він просто критикує й ламає нам сюжетну лінію, персонажів та образи героїв.
В підсумку глядач на модифікований матеріал реагує не так, як нам би хотілося. Але ж фільм знімається для них, а не для консультанта! І дітям якраз забракло сюжетної динаміки, несподіваних вигадок, пригод, на яких наша команда авторів спочатку наполягала.
Як людина допитлива, вирішив з’ясувати, що це за голлівудське чудо-юдо-консультант? Переглянув усі профільні сайти та все-таки знайшов його ім’я, хоча і з великими труднощами. Людина дійсно мала певний стосунок до кіно — консультант був одним із… п’яти (!) сценаристів документальної стрічки!
І на цьому весь його «багатий» професійний голлівудський досвід закінчувався. Що цінного він міг привнести в проєкт зі створення анімаційного фільму?! Єдиним його творчим досягненням був Passport of the USA.
Коли знімаєте кіно про війну чи про життя — поставте собі питання: для кого ви його створюєте?.. Відповідь одна — ви його робите для глядача! Не для себе, не для Міністерства культури, не для якогось відділу пропаганди.
І повірте, якщо режисер кіно в стилі артхаус розповідає, що створив цей творчий доробок для себе коханого — він лукавить, йому дуже, дуже хочеться побачити й почути реакцію глядачів, колег та критиків.
ЧОМУ Я ПІШОВ В АНІМАЦІЮ
Під час війни знімати кіно дуже непросто. Навіть якщо у мене є контракт, за яким Держкіно ще два роки тому виділило кошти на створення кіноказки. Але ці кошти не віддають. Ходиш у Держкіно кожного дня, як на роботу, та питаєш: «Коли можна отримати хоч 20% коштів виділених за контрактом на підготовчий період?»
А тобі відповідають: «Шановний Вікторе Миколайовичу, охоче віддали б вам кошти. Але ми й самі два разі на тиждень звертаємось до Казначейства із питанням: чи можна отримати кошти на кінопроєкти, які почали створюватися до війни?
У відповідь чуємо: „Із задоволенням віддамо! Проте не сьогодні! Наразі фінанси потрібні — військовим, волонтерам, переселенцям, чиновникам”». Ось тому, на жаль, кіно не є об’єктом пріоритетного фінансування. Хоча на телесеріали кошти у держави, вочевидь, є… отакий парадокс…
Ще одна велика проблема саме мого проєкту — містично-історичної кіноказки — під час війни не скрізь можна знімати. А як мені фільмувати в лісах під Києвом чи на Київському морі? Ніяк. Квадрокоптери запускати заборонено. У лісі можна наштовхнутися на снаряд, що не розірвався, або міну.
Якщо оголосять тривогу, куди мені ховати знімальну групу? А якщо будуть відключення світла, як освітити декорацію в павільйоні? Можна, теоретично, фільмувати на «зеленці» (тільки комп’ютерними засобами, як серіал «Мандалорець», де ціна кожної серії $15 мільйонів), тому навіть до Словаччини не можу поїхати знімати натуру, адже для цього потрібні дуже великі кошти й ресурси, яких, вже казав вище, під час війни немає.
Особисто для себе знайшов оптимальний вихід — анімація і приватні інвестори! Мультфільм робити хоч і дорого та складно, але у наш час це набагато простіше. Можемо його створювати практично в офісі, силами творчо-технічної групи. Зараз шукаю аніматорів із досвідом 3D та режисера анімації, з якими ми разом зробимо казку.
Сам маю на меті самотужки зіграти всіх персонажів, а також їхні взаємини. Усе, що ворушиться в кадрі, — це буде Андрієнко. Такий досвід у мене вже є, ще з часів «Острова скарбів» Давида Черкаського. Ось так і викручуємося.
УКРАЇНСЬКИЙ СИТКОМ НА ТЕМУ ВІЙНИ
Для кіно потрібно багато чого — гроші, техніка, люди. А де їх узяти, якщо країна воює? Наприклад, неможливо знімати кіно без акторів, каскадерів — багато хто з них стали волонтерами або пішли на фронт. Я вам розповів про наявні зараз труднощі. Але це не означає, що в Україні під час війни нічого не фільмують.
Зараз я працюю в команді, яка створює чудовий ситком «Зв’язок». У ньому переплітаються смішне й реальне, іноді сумне — все, як у житті. Проєкт не можна назвати гумористичним ситкомом, але ми намагаємося привнести в нашу гру якісь нотки іронії та самоіронії.
Адже події в серіалі розгортаються у перший рік війни. Герої — чотири українські сім’ї, яких доля розкидала по всьому світу: з Харкова до Німеччини, з Одеси до Італії тощо. З мене й актриси Римми Зюбіної вийшла чудова, дуже весела полтавська сімейна пара.
Наша донька в Польщі, син на фронті, а зять-айтішник, фірма якого переїхала до Канади, залишився під нашою опікою. На мій погляд, «Зв’язок» — це дуже гарна робота талановитої режисерки Міли Погребиської, з прекрасним акторським складом. Прем’єра очікується в жовтні цього року на «Новому каналі».
ХТО СКАЗАВ, ЩО ТРЕБА ВІДМОВИТИСЯ ВІД КАЗКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ!
Під час війни і про війну можна розповідати по-різному. Можна іронізувати, фантазувати — головне, щоб це було талановито і чимось «чіпляло» глядача. Ви ніколи не замислювалися, чому свого «Кощія Безсмертного» Олександр Роу зняв під час війни? Навіщо знадобився «Коник-Горбоконик», коли гинули мільйони людей?
Чому в Ташкенті, на базі евакуйованої Київської кіностудії, зняли комедійну казку «Насреддін у Бухарі», прем’єра якої відбулася в серпні 1943 року, в самий розпал Другої світової війни? Здавалося б, де війна, а де комедії та дитячі казки! Але саме казки мають психотерапевтичний ефект, позитивно впливаючи і на дітей, і на дорослих.
Навіть у бомбосховищі, дивлячись кіноказки, люди відволікаються від кошмару повсякденності, отримують позитивні емоції. У них з’являється надія на диво — на те, що все закінчитися добре. На те, що всі лиходії в житті будуть обов’язково покарані так само, як і в кіно!
Хто я такий, щоб сперечатися із маленькими глядачами?!
Віктор Андрієнко
ЖИТТЯ НА ДВА СВІТИ
Нещодавно один мій приятель сказав: «Ти працюєш одночасно у двох світах — світі дітей та світі дорослих. Ті й інші чудово розуміють, що ти їм хочеш сказати. Як тобі це вдається — велика загадка!» Якщо це справді так, то я дуже цьому радий. Але й сам не розумію, як це роблю. Жодних особливих секретів у мене немає, я просто живу і працюю, як умію, ось і все. У мене немає роздвоєння особистості — я не поводжуся з дорослими якимось одним чином, а з дітьми якимось іншим.
Пам’ятаю, як у Туреччині після показу «Івана Сили» понад годину розмовляв із тамтешніми глядачами й критиками. І тільки під кінець згадав: «Вибачте, забув сказати, що це дитяче кіно». Вони до цього вже налаштувалися мені «пістони вставляти», тож були шоковані: як це так — дитяче кіно, а дітей у ньому немає?! «Ось так!» — кажу. І розповів про те, як сприймають цей фільм діти від 10 до 15 років. А мені є про що розповісти.
Справа ось у чому: відмінною особливістю показів «Івана Сили» є те, що наприкінці мене завжди включають онлайн. Я спілкуюся і з дітьми, і з дорослим глядачем. Іноді відповідаю на запитання декілька годин. Це дуже цікавий досвід спілкування.
До речі, вчора був на зустрічі, там була маленька дівчинка років 4–5, їй не цікаві були діалоги дорослих, дівчинка вередувала, плакала, і, щоб її втішити, я показав 8 хвилин сцени з фільму «Легенди Чарівнолісся». Це те, що ми встигли зняти до початку війни. Дитина на 8 хвилин зависла, дивлячись в екран, і сміялася до останнього кадру… потім спитала: «А далі?»
Аналогічний випадок був і в Тернополі: цю сцену показав дітям від 10 до 15 років, їх було понад 700 хлопчиків та дівчаток, — так само сміх з першої хвилини й до останнього кадру. Після закінчення хлопчик із першого ряду сказав: «Дядя Вітя, чому ви так мало знімаєте для дітей?»… запитайте у дорослих.
ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ З МАЛЕНЬКИМИ ГЛЯДАЧАМИ?!
Вважається, що у них зовсім інший погляд на світ і на кіно, ніж у дорослої аудиторії. Але особисто я, виходячи зі свого досвіду спілкування з аудиторією, вважаю, що великої різниці між психологією сприйняття фільму дитиною і дорослим не існує. Знаєте, чому фільм «Іван Сила» — це картина для дітей, але не про дітей? Тому що я з ними не сюсюкаю, ставлюся до них серйозно. І мені здається, що діти це розуміють і цінують.
Відкрийте мої книжки, почитайте мої сценарії — там такі ситуації, що не кожному дорослому до снаги з ними впоратися… Згадайте «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена і теми, які порушуються в цьому романі. Скажіть мені, це дитяча чи доросла література?
У дорослих є одна серйозна вада: вони чомусь вирішили, що достеменно знають, які книжки, кіно, мультфільми мають подобатися дітям.
Зізнаюся, особисто в мене до анімаційної української картини «Мавка» є певні претензії. Але хто я такий, щоб сперечатися з маленькими глядачами?! Дітям подобається, і слава Богу! Коли дорослий із розумним виглядом розмірковує про переваги й недоліки дитячого кіно, він має пам’ятати: не для тебе воно зроблене!
ШКОДА, ЩО В УКРАЇНІ ДЛЯ ДІТЕЙ РОБИТЬСЯ ДУЖЕ МАЛО!
Кіно для дітей мене захоплювало дуже давно. Але, мабуть, уперше я з надзвичайною гостротою відчув, що діти — це абсолютно особливий, дивовижний світ, у 2013 році. Тоді ми проводили всеукраїнські тури прем’єрних показів «Івана Сили». На зустрічах із глядачами наша творча група багато спілкувалася з дітьми. Це спілкування мене так надихнуло, що я ухвалив рішення — працювати насамперед для дітей: знімати для них кіно, робити мультфільми, випускати книжки.
За «Іваном Силою» пішов «Микита Кожум’яка», в якому я був одним зі співавторів сценарію і режисером анімаційних сцен. І пішло-поїхало… Я вибрав дитячу нішу свідомо, оскільки зрозумів, що всі наші креативні індустрії здебільшого розраховані на дорослу аудиторію. А для дітлахів робиться дуже, дуже мало. Для дітей з інвалідністю — майже нічого!
У мене склалися добрі стосунки зі Львівським обласним осередком ВГО «Українська спілка інвалідів», де мені допомогли створити аудіотранскрипцію моїх фільмів для аудиторії незрячих і слабозорих дітей.
УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ ДЛЯ ДІТЛАХІВ ІЗ ПОРУШЕННЯМИ ЗОРУ
Ми підготували для дітлахів із порушеннями зору цикл аудіоказок та книжок шрифтом Брайля. Слава Богу, в Україні ще є волонтери й спонсори, які допомагають дітям з інвалідністю. Наприклад, Львівський обласний осередок ВГО «Українська спілка людей з інвалідністю» запропонував видати нашу з Оленою Шульгою книжку «Легенди Чарівнолісся». Звісно, ми погодились, але за умови: книжка має розповсюджуватись безкоштовно та бути ілюстрована рельєфними тактильними малюнками.
Для створення книжок шрифтом Брайля громада закуповує техніку та спеціальні листи з силікону. Вони надрукували вже 30 примірників. Через кількість тексту, малюнків та силіконових листів кожен примірник шрифтом Брайля — це не один, а цілих 4 томи! Це велика, серйозна робота. Примірники таких книжок перед війною були передані в спецшколи та інтернати для незрячих і слабозорих дітей у різних регіонах України.
Але зараз більшість цих унікальних книжок опинилася на окупованих територіях, деякі навіть знищено. Дітей встигли вивезти, зараз вони у безпеці, в європейських країнах, проте без книжок. Тому потрібно заново робити наклад і розсилати по містах, де живуть евакуйовані українські діти із порушеннями зору. Перебуваючи в ЄС, вони не мають можливості читати книжки шрифтом Брайля українською. Там є книжки для незрячих, але всі вони написані іноземними мовами.
УКРАЇНСЬКІ ГРОМАДИ ЗА КОРДОНОМ
Узагалі, в наших співвітчизників у Європі існує величезна потреба в сучасній дитячій українській літературі — батьки хочуть, щоби діти не забували свої культуру і мову. Тому ми разом беремо картаті торбинки для «човникарів», заповнюємо їх книжками українських авторів і відправляємо до Європи. Обираємо найкращі книжки, що були надруковані для дітей в Україні за останні 5 років.
У такий спосіб українські громади за кордоном мають змогу сформувати невеличку дитячу бібліотеку і навіть відеотеку. Крім того, є домовленість із Держкіно про некомерційні покази «Івана Сили», «Микити Кожум’яки», а також мультфільму «Цар Плаксій і Лоскотон», знятого на замовлення Міністерств освіти і культури. Ми їх тиражуємо та поширюємо.
Наразі намагаюся хоча б трохи допомагати дітям переселенців у Європі. У бібліотеках їхніх громад не вистачає сучасної української літератури для дітей. Разом із Національним онлайн-кінотеатром «SWEET.TV» я створив новий тираж книжки «Легенди Чарівнолісся» (більше ніж 500 примірників), частину вже відвезли в українські громади Німеччини.
Також видавництво «САМІТ-КНИГА» подарувало бібліотеці української громади в Тюрингії дитячі книжки найкращих українських авторів, що були написані до війни. До речі, там мешкає понад 13 тисяч наших переселенців із дітьми, які змушені були виїхати до Німеччини, рятуючись від війни.
Взагалі-то, це був тільки один із заходів на XXVI Міжнародному дитячому кінофестивалі «Золоте курча», який протягом 25 років проходив у Києві, Львові, Миколаєві та Маріуполі. Зараз його проведення в Україні з відомих причин неможливе, тож місцева адміністрація Землі Тюрингії, мерія міста Ерфурт та українська громада вирішили підтримати й провести фестиваль в Ерфурті.
В рамках цього кінофестивалю у мене було три презентації книжки, а також наші творчі зустрічі з Риммою Зюбіною. Ми домовилися з українськими громадами Європи продовжувати популяризацію української дитячої літератури, українського кіно, театру та естради.
АУДІОКАЗКА ЯК СПОСІБ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
А ще давно хочу зробити аудіоверсію казки «Легенди Чарівнолісся». Ми її задумали ще два роки тому для незрячих і слабозорих дітей, на прохання Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка інвалідів». І наразі потреба у такому форматі стала ще більш актуальною.
Цей проєкт ми хотіли зробити не тільки для дітей із порушеннями зору, але й для всіх українських дітлахів. Уявляєте, як малеча та їхні батьки слухатимуть аудіоказку під час перебування в бомбосховищах — це ж краще, ніж гамселити у барабани. Таким чином діти й дорослі відволікаються та заспокоюються. А за кордоном — це чудова нагода вчити та розвивати українську мову, адже без практики в іншій країні дитина поступово забуває наголоси, орфоепію, слова.
Аудіоказку зробимо схожою на саундтрек повнометражного фільму: авторська музика, аудіоефекти, інтершуми. Читати її будуть 15 професійних акторів, а також дітлахи — хлопчик і дівчинка. Вважаю, що одноголосна дитяча казка у наш час — примітивно. Уявляєте, як дорослий народний артист буде грати 10-річного хлопчика Марека чи дівчинку Олесю?!
З УКРАЇНСЬКИХ ДІТЛАХІВ РОСТЯТЬ НЕ УКРАЇНЦІВ?
Щиро кажучи, з фільмами для дітей в Україні справи були доволі кепські й до війни. Але є і плюси: нещодавно в прокат вийшов анімаційний фільм «Мавка», і всі побачили й зрозуміли, що це не тільки цікаво та патріотично, а й справді подобається дітям. Дитячі фільми та книжки вкрай необхідні. Не всі знають, що «Мавку» знімали понад шість років! Там, на жаль, були постійні проблеми з фінансуванням.
А місяць тому відбулася ще одна прем’єра дитячого фільму «Джура-королевич». Так от, цей фільм починали знімати ще у 2015 році. І він тільки зараз дійшов до глядачів.
Дитячі фільми в Україні виходять, дай Боже, один раз на рік. А були часи, коли й узагалі не виходили. Якісні дитячі кінофільми, які були створені у нас з 2013 року, можна перерахувати по пальцях: «Іван Сила», «Сурмач», «Сторожова застава», «Викрадена принцеса», «Фокстер і Макс» і ще, можливо, парочка. Все! Це неймовірно мало. Взагалі нічого. Хіба це нормально? Все це відбувається у нас дуже довго і дуже важко — не завдяки, а всупереч державному фінансуванню!
Але якщо ми нічого не робимо, щоб українські діти зростали на українському контенті, — вони зростатимуть на чужому. Однак тоді велике питання: кого ми отримаємо на виході: українців, європейців, американців?
ШКОЛА І ПРОБЛЕМИ МАЙБУТНЬОГО
Розповім для прикладу одну історію. За родом діяльності часто буваю на різних пітчингах. Одного разу Міністерство культури оголосило конкурсний відбір фільмів для шкільної програми 5–9 класів. Сюжети надало Міністерство освіти — жодної відсебеньки від учасників.
Тільки проєкти, що допомагатимуть вчителям на уроках, — такі фільми традиційно є великою підмогою для навчальної програми. Так от, ми подали на конкурс 9 фільмів. І все це конкурсна комісія відкинула геть. Навіть попри те, що один із творів написала лауреатка Шевченківської премії 2018 року Емма Андієвська.
У фіналі пітчингу (тендеру на створення анімаційного контенту), дізнавшись про відмову фінансування нашого спільного проєкту, заступниця міністра Міносвіти зі сльозами звернулася до членів держкомісії: «Що ви робите?! Це ж не комерційний, а пізнавальний проєкт для шкіл та інтернатів України! Яких же дітей ми побачимо в майбутньому, якщо ви відмовляєтеся фінансувати проєкти на основі української літератури, яка входить до шкільної програми?!»
У відповідь один із комісіантів зауважив: «Хіба це не комерційні проєкти для телебачення?!» А я парирував: «Тобто, на вашу думку, мультфільм для школярів «Цар Плаксій і Лоскотон» на основі віршів Василя Симоненка, українського дисидента і чудового лірика, — це комерційний проєкт?!» Мабуть, тому фінансування на проєкт «Цар Плаксій і Лоскотон» все ж погодили…
На щастя, разом із моїми друзями та партнерами з національного онлайн-кінотеатру SWEET.TV ми вирішили спільно створювати нашу кіноказку і домовилися про виробництво решти з вищезгаданих мультфільмів. Взагалі, ця компанія надає нам велику фінансову та організаційну підтримку.
У нас багато говорять про національну ідею, всі намагаються придумати щось оригінальне. Хочеться запитати: «Що ви постійно шукаєте?!» Пам’ятаєте, у «Мертвих душах»: «Шукаю рукавиці, а обидві за поясом!»?
Національну ідею не потрібно шукати: майбутнє України — це діти. Не буде щасливих, талановитих дітей, які мають можливість самореалізації, — не буде українського майбутнього
КІНО «ДЛЯ СЕБЕ» НЕ БУВАЄ!
Постійно повторюю: все, що я зробив у кіно, на телебаченні та в літературі, схоже на один великий і смачний торт! Смаки у всіх різні! І торт цей не однорідний, у ньому багато різних складників. Хтось найбільше любить вишеньку, хтось солодкий крем, хтось внутрішню кислинку… Творчість — багатошарова! І кожен «смакує» її по-своєму.
Пам’ятаю, коли у 2012 році вийшов фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь», люди були шоковані. Режисер Михайло Іллєнко зробив українське кіно з сучасною якістю — звук, візуалка, монтаж… Це був технологічний прорив! Вперше український фільм був зроблений за світовими стандартами, що давали змогу дивитися його без втрати якості на екрані кінотеатру, на комп’ютері та в смартфоні.
Так само був знятий «Іван Сила». Нам вдалося подолати упередженість нашого глядача до української кінопродукції. Люди вперше своїм гаманцем проголосували за справді високоякісне українське кіно. Глядач навіть запитував: «А як вам вдалося створити українське кіно з американською якістю?!» Фільмував цю картину з тією ж технічною командою, яка працювала у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь». В команді навіть був фахівець, що працював над оскароносним фільмом «Артист» (2011).
УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ШКОДИТЬ «СОВКОВИЙ» ПІДХІД
На мій погляд, українській культурі шкодить «совковий» розрахунок на халявне фінансування від держави. Це розбещує. Продюсерів варто привчити до того, що вони мають самі знаходити кошти й навіть вкладати свої. Лише тоді в них з’явиться бажання повернути та примножити фінанси, вкладені у проєкт.
Коли підхід до кіно сучасний і продюсер сам знаходить інвесторів, з’являються такі чудові проєкти, як «Микита Кожум’яка», що за рейтингами був у Польщі на другому місці після марвеловського «Логана». Приємно відчувати, що своєю творчістю теж зробив внесок в успіх цього анімаційного фільму.
Взагалі, українці — дуже креативна, винахідлива нація. Навіть під час війни ми здатні до конкурентоспроможної творчості. Наприклад, «Мавка» заробила 145 млн грн в українському прокаті й майже $7 млн в інших країнах, і це лише початок. Отже, все-таки можна створити якісний кінопродукт і заробити на ньому!
СИЛА КУЛЬТУРИ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕ ТІЛЬКИ МОВОЮ І НАЦІОНАЛЬНІСТЮ!
Не може бути сильної держави й народу без сильної культури. І ця сила не обов’язково має збігатися тільки з мовою чи національністю. Я, як українець, можу отримувати задоволення від читання Шекспіра або Гоголя, якого в мене язик не повертається назвати закордонним письменником. Або візьмемо Чехова, який народився в Таганрозі — місті, яке, на хвилиночку, історично було українським.
Згадайте, як він сам себе називав із повагою до рідної землі й до самого себе: «Я українець!» Не за мовою, не за етнічною приналежністю, а за духом, за землею, на якій виріс, за силою та якістю таланту! А як можна взяти й викинути з української культури такого композитора, як Чайковський?
У ті далекі часи, коли народжувалися українські прізвища, ніяких прізвищ у нашому розумінні насправді ще не було. Були прізвиська. Кривоніс — це не прізвище, а характерна прикмета людини, в якої ніс поламаний.
Або візьмемо козака Байду: нікого особливо не цікавило, що в Байди є офіційне прізвище — Вишневецький. Ви пам’ятаєте, що таке запорізька чайка? Це невелике військове судно. Командирів цих чайок в Україні звали Чайковськими.
У жодного іншого народу, крім українського, не водиться таких прізвищ. Згадайте, як Чайковський підтримував Україну! Як допомагав Тарасові Шевченку! Незадовго до смерті він вирушив із концертами в тур Україною — так він прощався з батьківщиною.
А під час одного з приїздів до Києва Чайковський відвідав Миколу Лисенка і щиро захопився оперою «Тарас Бульба». Він робив усе можливе, щоб постановка цієї опери побачила світ.
У ФІЛЬМІ ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ ВІДШУКАЛИ «ЗРАДУ»
Фільм «Іван Сила» вийшов у 2013 році. Задовго до повномасштабного російського вторгнення в Україну і навіть до відомих подій у Криму та на Донбасі. Фільм був знятий за мотивами книги Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили» на замовлення Державного агентства України з питань кіно.
Картина розповідає про легендарного українського атлета, найсильнішу людину світу Івана Фірцака, який на піку світової слави ухвалив остаточне рішення повернутися на батьківщину. Що може бути більш патріотичним і натхненним, ніж ця історія про любов до України та силу українського духу? Співпереживаючи справжнім українським героям, таким як Іван Сила, наші діти замислюються над тим, що це означає — любити свою країну!
Проте зараз знаходяться люди, які навіть у цьому вишукують негатив. Нещодавно відбувся показ «Івана Сили» у Будинку кіно. Був повний зал, хоча диванні експерти ставили під сумнів доцільність показу фільму «Іван Сила» дітям. Чому? Тому що в ньому знімався Дмитро Халаджі.
Цей богатир прославив Україну, поставивши 120 світових рекордів, що занесені до Книги рекордів Гіннеса. Він неодноразово представляв Україну за кордоном.
ХХХ
Ми готуємо показ «Івана Сили» в Європі: громади Німеччини, Нідерландів, Франції, Ірландії, Польщі чудово приймають цей фільм. Вони надихаються унікальною долею великого українця, схиляються перед силою українського духу.
Ба більше, Держкіно, яке фінансувало цей фільм і володіє правами на нього, надіслало офіційний висновок, що в умовах війни така кінострічка необхідна людям!
Для показу за кордоном місцеві волонтери переклали фільм французькою та німецькою мовами, щоб разом з українськими громадами стрічку могли подивитися мешканці європейських країн.
У мене є чітке уявлення про те, що нашому та європейському глядачеві цікаве українське кіно. Воно не залишає байдужим, змушує замислюватись над серйозними речами й по-справжньому відчувати. Але, на жаль, «нема пророка у своїй вітчизні».
Тому спокійно сприймаю, коли не дуже розумні люди з надуманих приводів намагаються помножити нашу роботу і роботу попередніх поколінь на нуль. На щастя, у світі є й інші люди. І я знаю безліч позитивно мислячих і творчих людей. Вони вміють любити не тільки себе в Україні, а й Україну в собі. І, слава Богу, таких у нас більшість!
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
