БОРИС БАРСЬКИЙ: «Сміх — це коли душа все ще дихає»
Борис Барський. Автор фото: Дмитро Скворцов
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Борис Барський
Дата народження: 22 вересня 1959 року
Місце народження: Одеса, Україна
Професія: Народний артист України, режисер, поет, інженер-фізик
Борис Барський — Народний артист України, актор, режисер, поет та директор легендарного одеського театру «Будинок клоунів». Один із засновників і яскрава особистість культового телепроєкту «Маски-шоу», що став символом одеського гумору й театрального абсурду 1990-х років. Закінчивши Одеський політехнічний інститут, а згодом ГІТІС за спеціальністю «режисура естради та масових вистав», Барський назавжди пов’язав своє життя зі сценою. Він — автор кількох поетичних і прозових збірок, в яких поєдналися іронія, ліризм і тонка філософія усмішки. Сьогодні Борис Барський продовжує керувати театром, грати на сцені й залишатися відданим своїй вірі у сміх як в силу, яка допомагає жити і не втрачати людяності.
Варто лишень відкрити двері — і ти вже в іншому вимірі. Мій погляд ковзає по стінах, де все живе — фотографії, автографи, афіші, жарти, — ти миттєво опиняєшся в особливому світі. Світі гумору, масок, світі Бориса Барського. Все навколо — справжнє, трохи іронічне, проте нескінченно добре. І неважливо, чи називаємо ми це «Будинком клоунів», чи Театром «Маски», — все одно зрозуміло, що ми прийшли туди, де сміх звучить так природно, ніби це і є життя.
Борис Барський зустрічає в кабінеті своєю широкою фірмовою усмішкою, обов’язково — з компліментом. Він закінчує розмову з попереднім гостем і одразу ж, м’яко та природно, вплітає тебе в бесіду.
МІЖ РЕПЛІКОЮ ТА ЗВІТОМ
Світлана Павлянчина: Коли потрапляєш до вашого театру, відчуваєш простір тепла, доброти, трохи хаосу, спогадів. Це відчуття дому — результат задуму чи природа театру?
Борис Барський: Це наше повітря. Все, що тут є, має значення: стіни, автографи, фотографії, речі. Кожен підпис — історія, кожен предмет — пам’ять. Тут все заряджене енергією людей, які проходили через цей будинок.
С. П.: Борисе, а що для вас найдорожче тут, у цьому кабінеті?
Б. Б.: Напевно, ці шеврони та подяки. Їх багато, від різних військових частин. Є особливі. Одна — від Валерія Залужного, надіслав особисто. А друга — від Олександра Усика, з його автографом. Адже я всім казав від самого початку: «Ми обов’язково переможемо — це навіть не обговорюється! І після перемоги весь наш театр станцює гопака». Усик, коли перемагає, завжди танцює гопак. Отож, я подумав: «Чому б не станцювати всім театром? Та не тільки театром, а всією Одесою. А потім — всією Україною!» Уявляєш: мільйон людей, один гопак. Це ж можна в Книгу рекордів Гіннеса. І Усик десь почув про цю мою мрію, через знайомих передав: «Барському привіт!» Ось така історія — проста, але до мурашок.
С. П.: На стінах багато фраз і коротких виразів. «Той, хто оре і кує, той кує та оре. А хто танцює і співа, той співа й танцює». «Мистецтвом не можна володіти, йому можна тільки віддатися». Що це?
Б. Б.: Це мої мотиватори. Коли став директором — а я ж артист, не директор, — у мене не було ані жилки комерсанта, ані звички до «паперового життя». Все розвивалося, як почуття гумору, — поступово. У якийсь момент почали приходити чиновники з перевірками — з електрики, з пожежної безпеки. Один із них запитав мене, як необхідно поводитися під час ядерного вибуху, а я йому відповів: «Та нічого не треба робити. Просто станьте біля стіни у профіль — щоб хоча б портрет залишився»!
Я почав помічати, що всі вони однаково відтягують кишеньку. Ну і придумав: нехай сідають, а я відійду «на три хвилини». Вони чекають — і починають читати ці фрази на стінах. Повертаюся, а переді мною вже інші люди — трохи добріші, спокійніші. І можна розмовляти. Гумор, терпіння та кілька написів допомагають керувати театром. Іноді друзі приносили фрази, іноді колеги: «Не будь розумнішим, ніж ти добрий», «Спочатку видихни, потім думай», «Їжак — птах гордий, поки не штовхнеш — не полетить».
С. П.: Є фраза, якої ви не любите?
Б. Б.: Є. «Не труси зелену яблуню — коли яблуко дозріє, воно впаде саме». Не переношу її. Але вона працює! Хочеш швидко — не вийде. Все дозріває тоді, коли має.
С. П.: Бути директором і не загубити у собі артиста — це взагалі можливо?
Б. Б.: Ставши директором, я спершу не розумів, що це робота з ранку до ночі. Тут все — твоя відповідальність. То дах потік, то плитка тріснула, то унітаз протікає. Гадаю, артист може зіграти кого завгодно — навіть сантехніка. Головне — не втратити натхнення…
С. П.: А скільки років ви вже віддані театральному мистецтву? І коли вперше відчули, що віддали себе йому по-справжньому?
Б. Б.: Мабуть, коли став артистом. Хоча за першою освітою я інженер — закінчив інститут у 81-му, три роки пропрацював у Південному центрі стандартизації та метрології. А потім на Новий рік нас запросили до філармонії. Я вже грав на сцені, а вдень ходив до начальства — вмовляв, щоб відпустили. Вони кажуть: «Держава на твою освіту гроші витратила, ти мусиш відпрацювати». А я відповідаю: «Так я й буду працювати — тільки на іншому фронті, артистичному».
С. П.: До театрального ви пішли пізніше?
Б. Б.: Потім. Це була вже друга освіта. У 17 років я взагалі не знав, куди йти. Вчителька у школі казала, що мене треба відправити в інтернат для розумово відсталих (сміється). Але я їй це давно пробачив. Тоді головне було — щоб була вища освіта і військова кафедра, щоб не забрали в армію. Та й без кохання не обійшлося. Коли готувався до іспитів, сподобалася дівчина — вона вступала на енергетичний. Я вирішив податися за нею. Не вгадав. Вона пішла на теплоенергетику, а я — на атомну, де бал був нижчий. Тож грітися довелося вже у променях сцени.
КОЛИ ГЛЯДАЧ — СПІВАТОР
С. П.: Здається, театр «Будинок клоунів» став живим символом Одеси — не пам’ятником, а саме певною діючою радістю.
Б. Б.: Приємно чути. Я теж так думаю. У мене відразу крила виростають, коли бачу, що глядач усміхається, йому подобається. Одеса завжди вміла сміятися. Навіть коли не можна. Це особливість міста. Наш гумор — поняття окреме. Це стиль мислення. Це не про анекдоти, а про здатність сміятися крізь сльози. Це Бабель, Жванецький, Голубенко. Це вміння сказати правду, не образивши. Це доброта, загорнута в іронію.
Тепер у нас в залі — й одесити, й херсонці, й миколаївці. І всі сміються. Гумор об’єднує краще за будь-які гасла. Тут у нас все живе, тепле. Особливо перед виставою — хтось балакає, хтось обіймається, хтось жартує. Навіть виставка картин кішечок «Котогалерея» у нас особлива: Олечка Ярова робить їх зі старих трудових книжок, газет, квитків.
С. П.: У кожному місті глядачі сміються по-різному. Десь — тихо, десь — до сліз. В Одесі сміх живе як рідна мова. Ви відчуваєте цю різницю?
Б. Б.: Звичайно. Одеська публіка — вона миттєва. Південний темперамент. Вона миттєво зчитує жарт, може перекричати актора, може підказати. А ось коли почалися військові події, Одеса прийняла людей, які виїжджали зі своїх міст, кидали будинки, бізнеси. І тепер до нас приходять нові глядачі — вони інші. Вони сміються, але тихіше. Ніби бояться завадити. Ти бачиш, що їм смішно, але вони стримані. Потім встають, аплодують — і це особлива вдячність. Глибока.
С. П.: Зараз час, коли сміятися стало важче. Що змінилося у вашому почутті гумору останніми роками?
Б. Б.: Ставлення до гумору змінилося. Є теми, над якими раніше можна було жартувати, а зараз — ні. Я уникаю навіть натяків на чорний або кривавий гумор. Навіщо? Зараз важливіше говорити про те, що лікує. Ми живемо в бінарному світі: є добро і зло, світло й темрява, сміх і біль. Але коли все злилося в один суцільний негатив — потрібен хтось, хто поверне усмішку.
Коли почалася війна, театр закрився. Всі театри закрилися в 2022-му, і я приїжджав сюди, в порожній зал, просто посидіти. Тиша, темно, ні звуку, ні дитячого сміху. Я відчував себе в морзі. Потім зрозумів: не можна чекати. Театр приватний — отже, можу відкрити його сам. Я не став афішувати, просто написав у соцмережі. Три сольні вистави. І раптом — повна зала. Люди прийшли, і я ще не встигав жартувати, а вони вже сміялися. Вони були спраглими до сміху. Після цього я зрозумів: гумор — це не прикраса життя, це дихання.
За цей час була одна унікальна за атмосферою вистава. Коли світло вимкнули, і ми грали «Руде місто» при свічках і ліхтариках, глядачі не хотіли йти. Мабуть, тому що дім — це не стіни і не світло, а люди, які залишаються разом навіть у темряві. І ця правда — про внутрішнє світло.
С. П.: Якщо театр — це дзеркало епохи, то яким ви відчуваєте сьогодення на сцені? Воно стало гучнішим, тоншим чи, можливо, абсурднішим?
Б. Б.: Певно, все відразу. І голосніше, і тихіше, й глибше. У мене самого світогляд змінюється — як і у всіх. Ми стаємо філософічнішими. Починаємо сприймати життя як щось дуже крихке: вчора вже немає, завтра може не бути. Залишається одне — насолоджуватися кожною миттю. Просто жити її до кінця, з усмішкою. Бо немає нічого страшнішого, ніж коли у тебе крадуть життя — твій час, твої почуття, твою радість.
С. П.: Раніше ви проводили дитячі фестивалі, фестивалі комедії — театр буквально кипів життям. Все вирувало. Що залишилося від того часу? Ця атмосфера вас наповнила, живе зараз у вас?
Б. Б.: Звісно, живе. Тоді все дихало — й стіни, й люди, й діти. Багато фестивалів проходило — особливо дитячих. Я іноді приходжу об одинадцятій, а вони вже з восьмої ранку тут. Охорона, адміністратори, співробітники — всі виснажені, а діти бігають, сміються, гомонять. Я заходжу, слухаю і думаю: «Як же класно! Така атмосфера!» А вони мені у відповідь: «Так, з восьмої ранку!» (усміхається). Це живе. Справжнє.
Проводили фестивалі Comediada — міжнародні, на світовому рівні. Учасники приїздили з тридцяти країн світу. У журі був син Чарлі Чапліна, Юджин, який подарував фото батька. Продюсери Cirque du Soleil відбирали у нас клоунів, підписували контракти. На квадратний сантиметр було стільки гумору, що повітря дзвеніло. Люди ще до початку вистави приходили й казали: «Хочеться усміхатися».
І зараз, навіть коли нічого подібного не відбувається, я все одно відчуваю цей заряд — від публіки, від людей. Я ж багато спілкуюся: з Франції, Грузії, Ізраїлю, Нідерландів телефонують, питають, як ми живемо. Я кажу: «Все буде добре, думки матеріалізуються. Думаємо про перемогу — будемо танцювати гопака». І щоразу дякую: за допомогу, за те, що тримаємося разом. Навіть у крамниці, коли підходять: «Давайте сфотографуємося, ми волонтери, сітки плетемо…» — і ти розумієш: це все одна енергія. Енергія життя.
С. П.: Для вашого театру добро давно стало природним станом. Допомагати, ділитися, підтримувати — ніби частина вашої природи. Що для вас у цьому найважливіше?
Б. Б.: У нас народилася така ідея — об’єднати людей. Адже не всі мають можливість прийти до театру, купити квиток, навіть одесити. А є ті, хто живуть далеко, за кордоном, але люблять нас, пишуть: «Ми виросли на ваших шоу». І от ми запропонували — якщо хтось хоче допомогти, нехай просто купить квиток. А ми ці квитки віддамо тим, хто дійсно хоче, але не може прийти. Якось йшли роздавати квитки у Міськсад. Я виходжу з театру раніше й бачу пару — чоловік і дружина. Кажуть: «Так тут, виявляється, театр «Маски»! Ми навіть не знали». А я: «Ну так приходьте, завтра вистава».
«Ми б із задоволенням, — відповідають, — але ми з Херсона, у нас зараз такої можливості немає». Я кажу: «Тепер є. Ходімо, я вас випадково зустріну на акції — і подарую квитки». Так і зробили. Наступного дня прийшли, подивилися виставу, а потім знайшли мене і кажуть: «Дякуємо! Ми вже забули, як це — усміхатися». І подарували мені прапорець Херсона — найдорожче, що у них було. Я не хотів брати, сказав: «Нехай він залишиться у вас». А вони наполягли: «Ні, тепер він має бути у вас». Ось такі моменти — заради них все.
С. П.: Чи можна зробити людей щасливішими?
Б. Б.: Це стало важче. Але все одно можливо. Людину не можна зробити щасливою силоміць. Їй можна тільки нагадати, що щастя — це не обставини, а стан. А щасливу людину неможливо образити, її можна тільки розсмішити! Коли людина заходить до театру, вона шукає не просто сміх. Вона шукає підтвердження, що життя триває. Якщо після вистави вона хоч на секунду припиняє боятися, знову посміхається — це означає, що театр живий, а ми зробили свою справу.
С. П.: Борис, від чого ви самі усміхаєтеся? Що вас розсмішило востаннє?
Б. Б.: Дуже багато — особливо імпровізація до виходу на сцену. Я весела людина за своєю природою, просто позитивна: прокидаюся — радію, що прокинувся. Для мене це філософія — радіти кожній миті. Оточую себе позитивними людьми і тримаюся подалі від негативу. Я намагаюся жити так, щоб поруч були ті, з кого хочеться брати приклад, кого хочеться обійняти.
С. П.: О, це фраза, здається, Слави Полуніна?
Б. Б.: Точно! Він усе життя оточував себе людьми, яких хочеться обійняти. І, мабуть, тому від нього завжди виходило те саме тепло. Ми зі Славою багато років дружимо, працювали разом. Він вміє притягувати до себе людей світлих, добрих, справжніх. У нього це не поза — це принцип життя. Ми не втрачаємо зв’язок — нехай і зрідка, але бачимося. Я знаю, що і він, і його команда за нас, за Україну, підтримують, переживають. Навіть здалеку це відчувається — немов світло від людини, яка вміє ділитися радістю.
С. П.: Ви їздите з гастролями? Що сьогодні дає вам сцена поза межами Одеси?
Б. Б.: Гастролі — це окрема глава. Ось, приміром, Ізраїль. Плануємо поїздку в лютому. Там тепло, світло і багато наших шанувальників. Ми поїдемо туди з виставою «Ромео і Джульєтта» — якраз на День закоханих. Наші друзі там — продюсери компанії «Клас-Клуб Інтертейнмент», хороші люди, запросили. Вперше я поїхав один, без звукорежисера, без нікого. Вони сказали: «Ти впораєшся». Я зробив програму як стендап-шоу, все пройшло добре. Потім кажуть: «Тепер приїжджай з колективом». Я їм пояснюю, що це «за дорожче», але вони наполягають: «Тепер давай по-справжньому».
ЕПОХА ПІД «МАСКОЮ», АБО СМІХ ЕПОХИ VHS
С. П.: Борисе, я давно хотіла запитати: ваш впізнаваний логотип «Маски-шоу» — персонажі з різнокольоровим волоссям, майже клоуни, майже панки — як він виник?
Б. Б.: Це була ідея Жорика, Георгія Делієва. Це було в середині 80-х. Ми тоді працювали у філармонії. Жорик закінчив будівельний, архітектурний факультет, чудово малював, та й взагалі, все робив нестандартно. Пам’ятаю, на День комсомолу пішов до перукарні, зробив собі ірокез, пофарбувався в помаранчевий колір — у 1986 році! Наш директор, побачивши це, почав заїкатися: «Ти що, з глузду з’їхав?!» А він спокійно відповідає: «Мені подобається. Дружині подобається. Всім подобається. Тільки вам — ні». Після цього з філармонії його, звичайно, вигнали, але сам образ — залишився. Потім ми втрьох сфотографувалися, Жорик, я і Оля Мезенцева. На фото — три клоунські профілі (типу Маркс, Енгельс і Ленін). І тут у Жорика з’явилася ідея логотипу — профілі «Маски-шоу». Так і залишився цей символ — веселий, зухвалий. Наш знак свободи та самоіронії.
С. П.: Чи є момент в історії «Маски-шоу» або раннього театру, який ви б назвали точкою відліку?
Б. Б.: Таких точок у нас було кілька. Знаєте, коли ми вступили до ГІТІСу, ми вже шість-сім років працювали на естраді, і досвіду у нас було більше, ніж потрібно. Все, що потім читали в підручниках, ми вже своїми лобами пробивали на практиці. Я пам’ятаю, десь прочитав, що будь-який нормальний колектив живе три-п’ять років — виконує свою місію і розпадається. У нас не вийшло. Ми чіплялися за все: робили пантомімічні програми, «Атаку клоунів», їздили з гастролями, влаштовували «бяки» — наші експериментальні покази, знімалися у фільмах.
Після вистави виходили у фойє готелю і влаштовували міні-концерти для себе, для покоївок, для тих, хто був поруч. А потім найкращі номери ми збирали і показували друзям у репзалі — дивилися, що живе, що не працює. Кожен мав свободу експериментувати і самовиражатися: хтось писав вірші, хтось робив виставки, грав панк-рок. Напевно, саме ця свобода і була нашою точкою відліку. Ми просто ніколи не ставили собі меж.
С. П.: Чи вважаєте ви, що публіка була готова до «Маски-шоу», коли ви з’явилися на телебаченні?
Б. Б.: Ой, ні! Коли «Маски-шоу» тільки вийшли, публіка була взагалі не готова. У газетах писали різні нісенітниці, нас лаяли. А потім минув час — і все перевернулося. Люди почали розуміти. Адже ми завжди експериментували. Наприклад, вистава «Нічна симфонія» — психоделічний перформанс. Вперше зіграли — 80% залу пішло. Вдруге — через кілька років — вже половина залишилася. А потім люди почали писати, що це краще за будь-який наркотик. Це була ідея Георгія Делієва — він ставив, пояснювати особливо не любив: говорив просто: «Роби ось так». Я робив. Згодом, коли подивився відео, зрозумів: сенс шукати й не потрібно. Це ніби калейдоскоп — крутиш, а картинка весь час змінюється. В основі там була пантоміма — жива, абсурдна, майже гіпнотична.
С. П.: Ви говорили, що проєкт «Маски-шоу» — дуже дороге шоу і зараз повторити його нереально. Чому?
Б. Б.: Бо ми робили все по-справжньому. Розбивали автівки, підривали, руйнували декорації, виконували величезну кількість трюків. Кожна серія — сотні сцен. Це було живе божевілля, але справжнє.
С. П.: Коли дивишся ваші старі випуски «Маски-шоу» — приміром, «Весілля» — дивуєшся: скільки ж там деталей, кожен рух, кожен погляд — жарт. Це все було прописано чи народжувалося на майданчику?
Б. Б.: Ми тоді могли два-три місяці тільки вигадувати теми. Сидимо, накидаємо: «Давай про лікарню». — «Ні, про ДАІ». — «А може, про пожежників?» І так по колу. Потім починали знімати, і виявлялося, що на папері ніби й смішно, а на майданчику — не працює. І тут починалася справжня магія — імпровізація. Хтось пропонував: «А давайте зовсім інакше!» Ось із цього народжувалося справжнє шоу.
У нас, наприклад, Ігор Малахов — Гоша, який грав «Мафіозі», — найпадючіша людина у світі: міг впасти з другого поверху просто заради кадру. А у Делієва — залізна витримка: він сидів, все виписував, контролював. На одне шоу потрібно було не менше сотні смішних ситуацій. Сто! І все одно найсмішніші народжувалися на майданчику. Імпровізація — ось у ній весь сік. Коли сміх виникає не зі сценарію, а просто з життя.
С. П.: А хто зараз працює з пантомімою — жанр ще живий чи зник?
Б. Б.: Жанр живий. Є актори, які це роблять дуже потужно, — приміром, квартет пантоміми DEKRU в Києві (приголомшливі молоді люди), театр пластичної комедії Mimirichi — «німі» артисти з кричущою мімікою, які успішно працюють в Європі. Але вказати пальцем на когось одного зараз важко: це не одна велика сцена, а багато маленьких осередків — молоді колективи, експерименти. Загалом, пантоміма не померла — вона просто переродилася і живе в тих, хто не боїться грати тілом і вигадувати нове.
С. П.: Чи є у вашому театрі місце для молодих?
Б. Б.: Звісно. Театр мусить дихати, жити. Я завжди мріяв, щоб тут збиралися найкращі. Щоб сцена була відкрита для всіх, у кого є світло. У нас грають і молоді актори, й стендапери, й артисти з інших театрів.
С. П.: Борисе, ви часто говорите, що сміх — універсальна мова. А що зараз є смішним для людей? Що їх, як і раніше, об’єднує?
Б. Б.: Знаєте, зараз у соцмережах багато людей пише: «Ми переглядали ваші шоу — досі смішно». А смішно, бо ми самі отримували кайф від того, що робили. Якщо тобі весело — глядачеві буде весело. Ось, наприклад, у нас є вистава «Дикун forever» — або, як ми її називаємо, «Про що мовчать чоловіки». Я за цією п’єсою ганявся сім років. Її написав американський сімейний психоаналітик Роб Бейкер. На цю виставу приходять сімейні пари — справжні, люблячі й кохані, живі.
Ця п’єса йде в сорока країнах світу, в Книзі рекордів Гіннеса відзначена як найдовша бродвейська постановка. І, що дивно, в кожній країні публіка сміється з одного й того ж — у всіх все однаково. Продюсер надав мені права та свободу адаптувати текст під наш гумор — тому що у нас все інакше: не американський, не європейський сміх, а одеський. Він дозволив додати від себе трохи поезії. Дозволив один вірш, а я читаю два. Але правда ж — від цього вистава тільки виграла.
С. П.: Ви часто кажете, що все, що робите, просякнуте любов’ю. Це ваш творчий принцип?
Б. Б.: Це я перейняв від батька. Він казав: «Все прекрасне робиться з любов’ю». Робив паузу — і додавав: «Подивися на себе в дзеркало». Ось цю фразу я потім вставив у виставу. І вона, на мій погляд, є дуже влучною. Бо без любові не вийде ані жарту, ані сцени, ані життя.
ЖИТТЯ В АНТРАКТІ
С. П.: Я, звичайно, не можу не запитати про ваші вірші — іронічні, тонкі, з тим самим фірмовим гумором. В інтернеті нерідко з’являються ваші рядки, короткі відео, рілси з ними. А як зараз? Чи пишете ви?
Б. Б.: Зараз мені просто не до віршів. Хоча історія з ними кумедна. Більшість я писав на гастролях — найчастіше від туги, від якогось післясмаку сцени. Ось ти щойно виступив, тебе всі люблять, аплодують, а через десять хвилин — все, зал розійшовся, ти один. І починаєш фантазувати, щоб не нудьгувати. Прилітає муза, диктує. Так з’явився вірш «Вы лежали в гамаке». Ми тоді знімали в Саврані «Маски на пікніку», Наташа Бузько лежала в гамаку, я дістав ручку, папір — і написав:
Вы лежали в гамаке
С сигаретою в руке
И невольно искривляли
Тело где-то в позвонке.
Вы лежали у реки,
Ни близки, ни далеки,
И губами выдували
Слюни, словно пузырьки.
Я хотел быть ветерком,
Я хотел быть гамаком,
Грудь Вам лапками царапать
Легкокрылым мотыльком.
Я хотел бы быть рекой,
Гладить Вас своей рукой,
Гладить волосы и тело —
Вот я ласковый какой.
Я хотел быть ветерком,
Я хотел быть мотыльком,
Только на хрен Вы мне сдались
С искривленным позвонком.
Прочитав Наташі — вона посміхнулася й каже: «Дякую, ти добрий. Я тебе теж люблю». Дружина у мене завжди перша слухачка. Якось написав вірш про кохання — вона питає: «До мене?» Я кажу: «Ні». Вона видихає: «Слава Богу».
С. П.: Ваші вірші — це оригінальний «барський» стиль і ще спосіб продовжити гарний настрій… Збірка «Лиризмы» освіжає мозок, а «Черные котики» — гастрольний детектив.
Б. Б.: Точно. Є ще «Понарошку» — це я для онуків писав, але дорослі сміються ще голосніше. Є «Игра в классики» — п’єси, які зберегли найкращі театральні традиції. Всі книги живі, легкі, без занудства. Вони, як і театр, — про радість, добро і трохи божевілля. Якщо хочете доторкнутися до мого «ліричного божевілля», як я його називаю, пишіть моїй помічниці Альоні (asmila.ok@gmail.com). Вона знає, де вони заховані, і надішле в будь-яку точку світу — пошта у нас, як і театр, працює з натхненням.
С. П.: Що сьогодні надихає вас більше — море, місто, люди чи спогади?
Б. Б.: У мене ще є дуже гарна дача — батьківський будинок дружини. Я приїжджаю туди — і можу пару годин просто посидіти, і відчуття, ніби побував у відпустці. Свіже повітря, пташки співають, цвіркуни стрекочуть, жабки квакають. Гармонія. А ще я люблю медитацію, вмикаю музику, сиджу, думаю. Слухаю тишу. І мені там добре.
С. П.: А зараз справжня радість, маленька, але щира — що для вас?
Б. Б.: У мене маленька радість з’явилася в 2022 році, 5 квітня, — народилася онучка. Нарешті сталося! Зараз росте, і така вона… кумедна, смішна. Як щось «зліпить» (у перекладі з одеської — скаже) — це щось! А взагалі, моя радість у тому, що живі й здорові друзі, щасливі люди, яких я дуже люблю. Якщо у них все добре — я щасливий удвічі.
С. П.: Чи є фраза або рядок, який вас зараз підтримує?
Б. Б.: Напевно, наші слогани. «Ми вміємо робити людей щасливими», «Наш гумор лікує і життя подовжує». Але іноді буває, що виплеснувся на сцені, насмішив усіх, а потім три-чотири дні перерви — і думаєш: «А чи потрібно це комусь? Може, нікому не потрібно? Може, і ти нікому не потрібен?» Але потім зупиняєш себе: адже небо є завжди — просто іноді його закривають хмари. Вони підуть, і знову стане ясно. Головне — вийти на вулицю, вдихнути повітря, побачити сонце. Особливо в Одесі — воно тут лікує краще за будь-які ліки.
І поки Борис Барський говорить це — спокійно, просто, ніби між іншим, — стає зрозуміло: його філософія дійсно працює. Він живе так, як грає: із самоіронією, але без цинізму; з ніжністю, але без жалю. У світі, де все день від дня темнішає, він залишається людиною світла — тим, хто вміє нести радість.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
