ІННА РЕКА: «Реабілітація — це мистецтво повертати людині можливість жити»
Інна Река / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Інна Река
Дата народження: 12 січня
Місце народження: село Леонідівка, Чернігівська область, Україна
Професія: фізичний терапевт, реабілітолог, художник, актриса
Інна Река — спеціалістка з реабілітації військових після поранень, членкиня ГО «Жінки за зміни», акторка театральної групи «Правда/перспектива». Вона працює з військовими з ампутаціями, які потребують протезування. Реабілітація стосується відновлення рухових функцій, включає психологічну допомогу. Хобі: театр, живопис і декоративне мистецтво, бокс.
Будемо говорити про силу, мужність, людяність, чутливість та ніжність, про здатність відчувати світло і триматися його за будь-яких обставин.
Андрій Костюченко: Пані Інно, врешті-решт ми таки зустрілися з вами в театрі, на одній сцені! Та я про інше… Так багато маєте освіт і напрямів розвитку… А ким мріяли стати в дитинстві? Чи здійснилася та дитяча мрія?
Інна Река: У дитинстві мріяла стати дизайнером-художником. Мене завжди приваблював світ мистецтва, творчості та краси. Мама не поділяла цього захоплення і вважала мистецтво непрактичним. Тому вибір майбутньої професії було зроблено на користь медицини. Але дитяча мрія нікуди не зникла, і в дорослому віці я вирішила повернутися до свого покликання й здобути освіту художню. Коли ж прийшла дізнатися про вступ, першим запитанням було: «А яку художню школу ви закінчили?» На той момент мені ніяково було зізнатися, що у дитинстві не було ані художньої школи, ані навіть власних фарб, адже в моїй родині це вважалося непотрібним.
На це мені відказали, що без базової підготовки навчатися буде неможливо. Я дуже засмутилася, проте вирішила хоча б довідатися про умови вступу… Саме тоді стався випадок, що, як виявилося, змінив усе. Я переплутала корпус і випадково зайшла до аудиторії, де викладали дизайн одягу. Вислухавши мою історію, викладачка попросила показати мої роботи, а переглянувши їх, сказала те, що пам’ятаю й досі: «Ви маєте природне відчуття форми та здібність до малювання. Це талант, який варто розвивати». Ось тоді я зрозуміла: якщо мрія живе в серці, вона завжди знайде шлях до здійснення, навіть якщо колись у неї ніхто не повірив.
А. К.: Ви вибрали непросту й надзвичайно важливу роботу — працювати з важкопораненими після ампутацій. Вона дійсно важка. Особливо психологічно, особливо сьогодні. Що дає наснагу? Де знаходите сили?
І. Р.: Я свідомо обрала цей шлях, бо вважаю, що у найскладніші для країни часи кожен має бути максимально корисним там, де потрібен саме він. Для мене це реабілітація військових. Щодня намагаюся допомогти їм повернути рух, силу й, головне — віру у свої можливості. Починаючи від гострого періоду відновлення і завершуючи навчанням ходи на протезах. Найважче — це не лише фізичний біль. Це усвідомлення втрати. Коли мозок ще не прийняв того, що кінцівки вже немає. Людина думає, що може спертися на ногу, забуває про ампутацію, робить крок і падає. І після такого падіння потрібно знайти в собі сили піднятися ще раз. Саме цей момент часто є набагато складнішим за фізичні вправи.
Найбільша наснага для мене — це результат. Коли бачу, як після важкого поранення людина не могла самостійно рухатися, а згодом робить свої перші кроки на протезі, повертається до активного життя, будує нові плани, усміхається і знову вірить у себе, я розумію, заради чого працюю. Попри все пережите, мене найбільше вражає не біль, а сила цих людей. Вони щодня доводять, що людина здатна піднятися навіть після найважчих випробувань. І для мене це найкращий урок мужності, який отримую щодня. Для мене це професія, де можу бути корисною людям, що ціною власного життя захищають нашу країну і завдяки яким я можу зараз спілкуватися з вами.
А. К.: А ще ви, Інно, займаєтеся декоративно-ужитковим мистецтвом. Коли і де знаходите час для творчості в цьому напрямі? В які моменти стаєте до мольберта?
І. Р.: Наразі через професійну діяльність у мене, на жаль, дуже мало часу на малювання картин. Проте натхнення нікуди не зникає. Найбільше я люблю працювати наодинці — десь у лісі, на березі річки, під спів птахів, коли навколо немає людей і можна залишитися на самоті зі своїм внутрішнім світом. Кожна картина несе в собі енергетику автора. В ній зберігається той внутрішній стан, у якому художник її створював. Якщо писати полотно в період сильного болю, відчаю, негативних переживань — картина вбирає цю енергію. А от коли картина народжується зі світла, любові, вдячності, віри та добрих намірів, вона має зовсім інший зміст і наповнює простір гармонією. Тож я дуже уважно ставлюся до того, в якому стані беруся за пензель. Для мене важливо, щоб кожну роботу я створювала з добрими намірами, адже мистецтво — це не лише естетика, а й частина душі художника, яку він залишає на полотні. Треба бути уважним до всього, що приносите додому, й не наповнювати простір негативом.
А. К.: Про реабілітацію ми вже починали говорити. Але ж ви вибрали працювати з важкими випадками. Як реагують понівечені війною люди на реабілітолога — тендітну жінку?
І. Р.: Світ лікарень і реабілітаційних відділень — це простір, де людське життя звучить інакше. Тут немає звичних ритмів зовнішнього світу. Тут час вимірюється не годинами, а етапами відновлення: перша спроба сісти, перший крок, перше «я можу». Як військові реагують на мене як на жінку, що працює в реабілітації? Насправді я ніколи не відчувала, що в цій роботі визначальними є стать чи зовнішність. Для мене все починається з довіри. Я приходжу не як жінка, а як людина, яка щиро хоче допомогти. Як той, хто готовий бути поруч у найважчі моменти, вислухати, підтримати і не відвернутися. Іноді найважливіше — не знайти правильні слова, а просто мовчки залишатися поруч, поки людина сама не буде готова зробити перший крок назустріч. Саме з цієї довіри й починається справжнє відновлення. Я бачу різні реакції на різних етапах реабілітації після тяжких травм.
Багато військових спочатку замикаються в собі, майже не йдуть на контакт або навіть відмовляються від реабілітації. І це абсолютно природна реакція. Людина пережила надзвичайно важку травму, втратила контроль над власним тілом, пережила втрату частини своєї плоті. Вона досі живе з фізичним болем, фантомними відчуттями та глибокими психологічними переживаннями. І саме в цей момент поруч з’являється незнайома людина, яка просить виконати рух, торкається, пояснює, пропонує допомогу. Для пацієнта це теж непросте випробування. У таких ситуаціях неможливо вимагати довіри чи очікувати миттєвого результату. Завдання фахівця — не змушувати, а створити безпечний простір, у якому людина поступово зможе знову повірити і в себе, і в тих, хто знаходиться поруч. І дуже часто саме ця довіра стає першим і найважливішим кроком на шляху до відновлення.
А. К.: Випадково побачив, що пишете лівою рукою. Скажу відверто, не так уже й багато таких зустрічав. Найчастіше всі ці люди дуже талановиті, навіть геніальні. Ви ж правша й лівша одночасно. Як вдається не переплутати ліву руку з правою?..
І. Р.: Писати я почала ще до школи. Добре пам’ятаю, як виводила своє ім’я, а сусіди просили мене щось написати й дивувалися, що я тримаю ручку в лівій руці. Для них це було незвично. На жаль, моїй мамі таке теж було непросто сприйняти. Вона вважала, що всі діти мають бути однаковими, й була переконана, що мене потрібно перевчити. Так само було й у дитячому садочку. Через тодішні уявлення про те, що писати й їсти потрібно лише правою рукою, вихователі постійно перекладали мені ложку в праву руку й сварили, запитуючи, скільки ще можна пояснювати. Я щиро не розуміла, чого від мене хочуть, адже для мене природним було все робити лівою рукою. Це створювало внутрішній конфлікт між тим, що я відчувала, і тим, чого від мене вимагали дорослі.
Коли я пішла до школи, мама попросила вчительку не дозволяти мені писати лівою рукою. Єдиним винятком були уроки малювання — там задіяти ліву дозволяли. І це була справжня маленька радість. Але поки всі діти вчилися писати літери й гачечки провідною рукою, я змушена була опановувати письмо правою. То було надзвичайно важко. Здавалося, ніби в голові все перевертається, а звичний спосіб сприйняття світу руйнується. Так тривало до п’ятого класу. Попри те, що я добре навчалася, на диктантах постійно пропускала слова або навіть цілі речення. Мені знижували оцінки, а я не могла зрозуміти, чому саме. Одного дня просто взяла ручку в ліву руку й почала писати так, як було природно для мене. І сталося диво: пропуски зникли. Відтоді я пишу лише лівою рукою.
Через те, що мене багато років перевчали, я навчилася виконувати чимало дій обома руками: писати, їсти, різати, працювати. Ця особливість не вроджена, а результат багаторічного пристосування до педагогічних підходів і стереотипів, успадкованих від радянської системи освіти. Хоч я навчалася вже в незалежній Україні, багато педагогів і вихователів були виховані за радянських часів, коли ліворукість вважали небажаною. Сьогодні я можу назвати себе своєрідним «штучним амбідекстром». Зараз я сприймаю це не як недолік, а як частину своєї історії. Вона навчила мене відстоювати свою природу й нагадала: не все, що відрізняється від більшості, є неправильним. Іноді потрібно просто дозволити людині бути собою.
А. К.: Театр — то окрема річ. Яким чином він вписався у ваш розклад? Що в ньому приваблює вас і що найцікавіше сьогодні — режисер, п’єса чи ви самі в головній ролі? Може, й дещо інше?
І. Р.: Театр для мене — не просто захоплення. Це внутрішня потреба, яку дуже довго не усвідомлювала, бо у дитинстві була сором’язливою і досить закритою. Часто чула про себе, що «не така, як усі», що треба бути іншою, відповідати чиїмось очікуванням. Згодом просто навчилася приховувати справжню себе. До театру потрапила зовсім випадково. Мене запросив мій знайомий Костянтин Друїд. Саме він побачив у мені те, чого сама не помічала, — акторський потенціал. Разом із режисером Євгеном Лапіним вони якраз працювали над виставою, і я вирішила спробувати. Згодом я зрозуміла, що це була зовсім не випадковість. Театральне бачення Євгена Лапіна виявилося мені дуже близьким. Саме в його постановках я поступово почала відкривати ту себе, яку колись сховала від світу.
Ці двоє стали тими, хто допоміг мені повернутися до своєї справжньої сутності. Сьогодні театр для мене — ще одна мова спілкування. Після роботи у сфері реабілітації хочеться не лише допомагати людині фізично, а й торкатися її внутрішнього світу. Ось чому мене так приваблює сцена. Найбільше ж захоплюють складні психологічні ролі — образи людей із внутрішніми конфліктами, боротьбою, пошуком себе та особистісною трансформацією. Мені близький театр, який не розважає, а змушує замислитися, відчути й побачити себе в героях. Кожна вистава, в якій мені пощастило взяти участь, була для мене не просто можливістю зіграти роль. Це був ще один крок на шляху до пізнання себе. І я відчуваю, що цей шлях лише починається.
А. К.: Нарешті, бокс у вашому житті. Така чарівна жінка, і… Коли я про це дізнався, зрозумів, що руками поруч із вами краще не розмахувати… Це для власного спокою чи?..
І. Р.: Бокс — це не лише спорт. Бокс — це не агресія, це самодисципліна, контроль, витривалість і вміння не здаватися. Ці якості формуються не тільки на рингу, а й переносяться у життя. Саме бокс вчить мене керувати не лише своїм тілом, а й своїми емоціями, справлятися зі складними ситуаціями, не опускати руки тоді, коли вже здається, що сил немає, і йти до кінця. Бокс — це не просто вид спорту, це філософія життя. І, до речі, мій тренер — не лише боксер, він чемпіон із боксу, має власну школу боксу, його учні посідають призові місця, а ще він викладач філософії. Я як жінка розумію, як важко самостійно виховати справжнього чоловіка, особливо в час, коли діти залишаються без батька, й саме Костянтин став для своїх учнів і батьком, і наставником.
А. К.: Наостанок, після такої цікавої розмови: що побажаєте собі та всім нам у цей час викликів і страждань, у час справжньої любові?
І. Р.: У будь-який час — у минулому, теперішньому чи майбутньому — і протягом усього людського життя, яке нам відведено, надзвичайно важливо цінувати тих людей, які з’являються на нашому шляху. Я переконана, що кожна людина з’являється в нашому житті невипадково: вона або дарує нам досвід, або стає частиною нашого власного шляху, допомагаючи нам розвиватися й змінюватися. Тому варто дбати одне про одного, уважно ставитися до кожної зустрічі, вміти приймати уроки, які дарує життя, і з гідністю проходити як радісні, так і складні його періоди. І, мабуть, найголовніше — за будь-яких обставин залишатися людиною: з повагою, внутрішньою гідністю та світлом у серці.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
