ВАЛЕНТИН СИЛЬВЕСТРОВ: «Тиша може бути найціннішою річчю на землі»

Валентин Сильвестров. Автор світлини: Kaupo Kikkas

Ця розмова з Валентином Сильвестровим відбулася у Таллінні 11 червня 2024 року, наступного дня після авторського концерту його музики в заповненій ущерть тисячній концертній залі «Естонія», у рамках 10-го фестивалю Odessa Classics.

Я підбирав програму і, незважаючи на значні розміри зали, вирішив представити твори Сильвестрова пізнього періоду — тиху, медитативну музику. Соло-рояль, дуети рояля зі скрипкою, а в самому фіналі — тріо, написане 2023 року, але незмінно дуже тихе, з великою кількістю пауз.

Це був величезний ризик. Сучасна публіка звикла у великих залах чути багато музикантів на сцені і, звичайно, багато гучної, бравурної музики, так, як зазвичай завершується кожен концерт, — на гучній мажорній ноті.

Мені ж хотілося показати справжнього Сильвестрова. І, на мій подив, усе спрацювало. Це був не просто успіх, а справжній тріумф. Публіка пішла за нами, стан у залі був дивовижним, дійсно незабутнім.

Олексій Ботвінов: Учора був чудовий концерт, дуже зворушливий та дуже емоційний.

Валентин Сильвестров: Я думав про те, щоб використовувати красу та спокій за контрастом із тим, що відбувається навколо.

О. Б.: Ваша музика сповнена краси, гармонії, і, насправді, це є таким кричущим контрастом із тим, що відбувається у світі. Ця ваша настільки прекрасна музика — реакція на війну?

В. С.: Війна почалася для нас, по суті, у 2014 році, а не два роки тому. Це не була пряма реакція на війну як таку. У мене є зовсім небагато музики, пов’язаної з цим.

Наприклад, я написав 7 п’єс, і одну з них — «Чакону» — було створено, коли я вже переїхав до Берліна. У цих семи п’єсах є частина, пов’язана з війною, але я вирішив не афішувати це. У «Чаконі», хоча й деформовано, не напряму, проходить мелодія гімну України, який ви, до речі, вчора грали на концерті. Але він звучить ніби в захисті. Після кожного його проведення на нього «наступає» військовий ритм, тобто в музиці є «захист» гімну.

Однак цей «захист» неагресивний, бо наш гімн дуже м’який, у ньому навіть ворогів називають ласкаво — «вороженьки». Гімн співучий, у ньому немає загрози, тільки музика. Але у даному випадку, в моїх 7 п’єсах, з’являється загроза для гімну, й інший мотив є його обороною.

О. Б.: Як ви пояснюєте різку зміну вашого стилю на рубежі 2000-х: від авангардного до мелодійного, сповненого простоти й гармонії?

В. С.: Приблизно з 2000 року в моїй творчості відбувся радикальний поворот від експериментального авангарду до тихої, гармонійної музики. Цей поворот для мене символізує перехід із XX століття у XXI.

XX століття було оглушливо гучним, як у прямому, так і в переносному сенсі. Століття було сповнене безлічі великих ідей — і в лапках, і без. Звісно, музика реагувала на це. Наприклад, Шостакович із його експресіонізмом, який відгукнувся на цю гучність теж голосно, реакцією великої біди.

О. Б.: Як це у вас відбувалося?

В. С.: І ось до кінця XX сторіччя на це все поступово виникла реакція, виражена словами відомого російського філософа Сергія Аверінцева. Наприкінці XX сторіччя — на початку XXI, у 2000-х роках, в одній з його статей була така теза: «Акустика нашого часу не терпить підвищення голосу».

Але ж у музиці XX століття з’явилася дивна річ — боязнь тиші. Та, як виявилося, тиша може бути найціннішою річчю на землі. Найбільша ідея — це тихе, мирне життя. Ось це по-справжньому велика ідея, а не ті «великі ідеї», заради яких знищуються мільйони життів.

О. Б.: Як ви створюєте музику? У вас з’являється мелодія чи задумка, ідея?

В. С.: У мене все зі звуку починається. Ідеї накоїли стільки зла — ці так звані великі ідеї, — що хочеться бути якомога далі від них.

О. Б.: Ви також останнім часом пишете музику для хору.

В. С.: У 2000-х роках я почав створювати багато хорової музики на літургійні тексти. Вивчаючи зведення цих священних текстів, я виявив багато цікавого. Там, здавалося б, теж багато великих ідей, і, на жаль, виникає відчуття, що до них можна ставитися так само, як зараз ставляться в Росії, — заради них знищують життя.

Однак насправді ці літургійні тексти говорять насамперед про цінність мирного життя.

Наприклад, у першій частині літургії перелічується те, що бажано для мирного життя людей, і там, зокрема, є молитва про мирні часи. Це головна молитва, що об’єднує все зведення молитов, і вона говорить про мирні часи не тільки на землі, а й у свідомості людей.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

О. Б.: Чи існував такий термін, що характеризує вашу творчість, — «метамузика»?

В. С.: Так, було таке. Це була моя велика композиція, написана наприкінці XX століття. Не концерт, а симфонія для фортепіано з оркестром. Є такого ж типу симфонія в Шимановського, де теж не фортепіанний концерт, а наче амбівалентний жанр, і там якраз присутня ідея про те, що є пряме висловлювання, а є висловлювання алегоричне і метафора.

Уявіть обертон: дотик до струни певним чином створює звук, який переміщується вгору. Я маю на увазі, що метафора полягає в тому, що ця музика торкається музики й дає семантичний обертон. Виникає відчуття, ніби реальна музика, яка звучить, насправді є символом музики з іншого світу. Те повідомлення, яке ми чуємо, — це не напряму те, що звучить, воно ніби натякає на інше.

О. Б.: Ми з вами про це часто говорили. Про те, що тиша і є головне у вашій музиці. Тиша, в якій щось музичне відбувається фрагментарно.

В. С.: Те, на що в метамузиці натякалося, зараз у моїй творчості останнього періоду стало реальністю. Реальністю не прямою, а такою, що нагадує пам’ять. Перехід із XX у XXI сторіччя був важливий не тільки для мене, а й для багатьох моїх колег.

По-перше, музика, не лише моя, втратила свою актуальність у прямому сенсі. Я для себе так визначив: з обличчя музики, яку ви грали, зійшла засмага модернізму, авангардизму. Вона зійшла безслідно, проте актуальність залишилася, просто вона перемістилася в іншу площину.

У XX сторіччі важлива була маніфестація, а тут маніфестація також є, але вона неголосна, прихована, і в цій прихованості є боротьба з усякими «нео», з цитуванням класиків. Тут уже немає місця ні «нео», ні прямому цитуванню. Хоча, якщо придивитися, дещо цікаве можна виявити.

Наприклад, в одній із п’єс, яку ви вчора грали, хтось помітив перші три ноти гімну України. Можливо, у XX столітті композитор би натякав на це явно та плакатно. А тут у мене це просто тканина музичної мови.

О. Б.: Після того як вам довелося переїхати з Києва до Берліна, чи багато ви пишете, вигадуєте?

В. С.: Я перестав вживати слово «вигадувати», бо воно має й інше значення в побуті — «брехати». У дитинстві тобі часто кажуть: «Ну ти й вигадуєш!» Мій перехід стилю почався поступово, ймовірно, ще з «Кітч музики» або навіть раніше. Цей відхід від актуальності без вказівних пальців дав мені особливе відчуття.

Звісно, слід уникати домислів, що «Господь тебе напоумив» або «прямо послав тобі музику». Але все ж таки музику не треба виколупувати звідкись, потрібно дочекатися, коли вона сама підійде до тебе на таку відстань, що до неї можна буде дотягнутися.

О. Б.: Цікаво, коли ви переїхали до Берліна на початку березня 2022 року, у вас цей процес тривав? Коли вам вимушено довелося змінити країну — музика продовжувала приходити до вас?

В. С.: Ми їхали машиною з Києва до польського кордону, повз нас проносилися багатокілометрові затори машин і людей, біженців. У нас був спеціальний державний дозвіл, завдяки якому ми їхали майже поза чергою. Якби ми потрапили в загальну чергу, стояли б дуже довго, як усі інші, але ми проскочили. Однак я бачив величезне нещастя людей, які зовсім нещодавно жили нормальним життям, а були змушені знятися з місця і залишати свої домівки, наче перелітні птахи.

Коли ми в’їхали в Польщу, ситуація була такою самою — нескінченні черги, в основному з дідусів і бабусь, які стояли під дощем без даху над головою, без готелів, кілька днів поспіль. Це було жахливо — бачити, як їх не пропускають, а ми проїжджаємо.

Усі ті жахи, які я побачив, почали звучати в мені музикою біди. Коли я приїхав до Берліна, на нашій першій зустрічі я зіграв сумну мелодію, в якій відобразилося сирітство людей, котрі залишили свої домівки й тікають у невідомість. У цій музиці не було осуду або опису горя, це була моя чиста внутрішня реакція на побачене, а не «вигадування».

В. С.: Я навіть пам’ятаю, що тоді у мене в голові крутилися слова Шевченка: «…і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі». Він говорив про те, що на оновленій землі житимуть справжні люди, для яких головною цінністю стане сім’я, мати й син. Ці слова були сказані поетом ще 100 років тому, а зараз усе це горе триває. 

Те, що я роблю, — це не написання музики. Тоді я просто пам’ятав цей вірш, і навіть не думав про те, що буду створювати музику. Я просто дивився навкруги, і музика почала звучати в моїй голові. Виходить, що буває творення музики як вольовий процес, схожий на те, коли віджимаєшся від підлоги, а є процес, коли ти живеш разом із музикою. Те саме відбувається і з моїми великими симфоніями, хоча з симфоніями трохи інакше — їх не можна написати одразу.

Симфонію я «нажив». Ти живеш, і симфонія народжується разом із твоїм життям, вона йде паралельно життю й оформлюється. Ти сяк-так щось виправляєш, але вона вже йде, немов дитина, що виникла з життя, а не з того, що ти її створюєш.

Світлини з особистого архіву Олексія Ботвінова

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media