ПАВЛО ГУДІМОВ: «Наразі я професійний слухач, а не музикант»

Автор: Андрій Алфьоров

Кінознавець, режисер, куратор

ПАВЛО ГУДІМОВ: «Наразі я професійний слухач, а не музикант»

Павло Гудімов. Автор фото: Василина Влублевска / Надано арт-центром «Я Галерея»

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Павло Гудімов

Дата народження: 12 жовтня 1973 року

Місце народження: Львів, Україна

Професія: ландшафтний архітектор, мистецький куратор, галерист, музикант, продюсер, співзасновник гурту «Океан Ельзи», засновник групи «Гудімов»

На широких екранах України йде документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження Шторму» — перша спроба охопити тридцятирічну історію українського гурту номер один, який у кожного, звісно, свій. Яким фільм побачив Павло Гудімов — галерист і гітарист, співзасновник «Океану Ельзи», а відтак — один із головних героїв цієї стрічки, що протягом двох годин розважає глядача унікальною хронікою, жартами, вижимає сльозу, але майже нічого не пояснює про феномен найулюбленішого гурту?

Павло Гудімов залишив колектив влітку 2005 року, проте «Океан Ельзи» не полишає Гудімова: він час від часу з’являється на концертах, де грає спеціальні сети. Або виступає в парі зі Святославом Вакарчуком на невеличких майданчиках, на зразок львівського Будинку вчених. Для фільму «Спостереження Шторму» Павло надавав те, що беріг всі ці роки, — власні архіви, які фактично стали основою частини фільму. Хорошого чи поганого? Павло у своїх оцінках завжди був безкомпромісним. Ось і зараз не підбирає слів. Так само й стосовно політики, практик замовчувань, білих плям, яких фільм містить чимало.

Андрій Алфьоров: Що ти відчув, коли вперше подивився фільм і побачив себе іншого на екрані?

Павло Гудімов: Ну, по-перше, я його передивлявся кілька разів. Мені скидали три різні версії, бо потрібні були коментарі до монтажу. Я робив правки. І крім того, працював над архівами. Виявилося, що ті ящики з відеокасетами, які я зберігав, стали у пригоді. Хоча я ніколи не перебирав їх за всі роки — і коли ще грав в «Океані…», і вже після того, як залишив гурт. Вони просто лежали весь цей час. Попри те, фільм має багато білих плям, бо дві години — це надто мало, щоб вмістити туди три десятиліття. Навіть більше.

Бо «Океан Ельзи» виріс із гурту «Клан тиші», і розповісти його справжню історію без цих сторінок неможливо. І коли ми так чи інакше почали спілкуватися з режисерською групою, то вони дуже позитивно реагували на всі ці доповнення. Намагалися якось висвітлювати, дознімати певні речі й розставляти акценти. Бо спочатку все це якось розчинялось: у першій частині йшлося про гурт, а в другій вже про Славка ⓘ — його позицію, політичну діяльність, особисте життя, смаки в музиці…

Я вважаю, що цей фільм варто було б робити у кількох частинах і більше розказати окремо про період становлення. Люди, які прийшли в кінотеатри подивитися фільм, нічого особливо не знали про нас ранніх. Вони ж виростали з «Океаном…» останні десятиліття. Тому, коли ми говоримо про моє відчуття від фільму, то воно таке: фільм не дає всеохоплюючу відповідь на запитання, що собою являє «Океан Ельзи» і звідки виник гурт. Я більше ніж певен, що того матеріалу, який є, вистачило би на декілька серій, в яких можна було б розповісти детальну історію колективу, його феномен…

А. А.: Ти не справляєш враження людини сентиментальної, та водночас ти зберігав всі ці архіви на відеокасетах. Що тебе спонукало це робити?

П. Г.: Це дослідницький підхід. Я поважаю ті роки, коли грав в «Океані Ельзи», людей, з якими я створював цей гурт. І я маю відповідальність за ті матеріали, які опинилися в моїй особистій колекції. Вважаю їх цінними. Тому не міг викинути на смітник історії. Так би зробила, мабуть, стереотипна зірка рок-н-ролу, але не виставковий куратор і галерист (сміється).

А. А.: До речі, а як би ти сам окреслив феномен «Океану Ельзи»?

П. Г.: Насамперед це інакшість. В українській музиці було багато різних хороших гуртів, але не всі вони мали яскраву індивідуальність. Другий момент — це особистості. Саме особистості визначають унікальність гурту. «Океан Ельзи» від початку складався з особистостей, де кожен мав власний унікальний погляд. І про кожного можна було б зняти окремий фільм. І він не був би нудним. Третій момент — саме музичний матеріал, укорінений у світову музику.

Тобто це не був суто локальний матеріал, зроблений в традиції радянського чи пострадянського року, з його соціальним протестом. Це було щось своє. Щоб мати сформульоване явище, треба його дослідити. Мати написану книгу, наприклад. Написану людиною, яка дуже чітко відчуває всі ці фактори культури. Написану без білих плям, цензури… Таку, що включає складні й непарадні сторінки історії гурту. Але я більше ніж певен, що на даному етапі, коли гурт ще живе, існує, їздить на гастролі, це дуже важко зробити. Замала дистанція.

В Україні взагалі дуже спотворено працюють правила світового шоу-бізнесу. Будь-який конфлікт, що стається в колективі, старанно приховується, замовчується, вважається антирекламою. Тоді як на Заході це, навпаки, працює на популярність гурту. В нас, звісно, всі бояться криво сказаного слова, тому вдаються до табу. Щодо фільму «Океан Ельзи: Спостереження Шторму», то в ньому є низка мало висвітлених моментів, чи навіть замовчувань, які б могли бути корисними, зробили б його кращим. Дали б масштаб.

Одна з таких тем — «Океан Ельзи» і Росія. Сьогодні вона абсолютно актуальна. Коли ми маємо війну і прагнемо розібратися в її причинах, є діючий гурт, який свого часу був надуспішним на території країни, з якою ми наразі воюємо. «Океан Ельзи» збирав там стадіони, влаштовуючи великі сольні концерти і беручи участь у топових музичних фестивалях. Про це у фільмі ані слова немає. Я розумію, чому. Але коли ми говоримо про Росію і про те, як сприймали нас там, то варто сказати, що ми ледь не перший український гурт, який брав не пересмішництвом, а серйозною музикою.

Те, що ми тоді там робили, є надзвичайно важливим тепер. Воно потребує висвітлення. Бо показує, який вплив мав український гурт, а отже — українська культура. Доки ми стоїмо зараз у культурній обороні й жаліємося, як Росія проводить «культурну» окупацію, і намагаємося їй якось протистояти, варто було б згадати, як «Океан Ельзи» тоді вдало та м’яко проводив українську культурну експансію в Росії.

А. А.: У мене була розмова з одним журналістом на радіо про це. І, коли я зауважив замовчування у фільмі теми, пов’язаної з проведенням «Океаном Ельзи» «м’якої» українізації в Росії… він мені сказав таке: «Автори фільму не говорять про це, мабуть, тому, що вважають цю діяльність гурту невдалою. Бо ж Росія попри все напала на нас, отже, спроби «українізувати» тамтешнє суспільство виявилися невдалими».

П. Г.: Так можна звинуватити геть усіх в Україні: недопрацювали, тому що Росія на нас напала; не змогли закохати особисто Путіна і кремлівську верхівку в українську культуру — схибили… Фігня повна. Коли ми говоримо про ситуацію в Росії, треба розуміти величезний розрив між політичними елітами і культурними, які нас поважали й любили, ходили на наші концерти. Всі ці люди зараз сидять тихо, мовчать, бо бояться або емігрували. Але «Океан Ельзи», так само як інші українські групи, зробив чимало, аби українська музична культура мала великий вплив у російському музичному та медійному полі.

А. А.: Історія показує, що музиканти найбільш гостро реагують на несправедливість у світі: The Beatles, Боб Ділан… Всі вони вдавалися до якихось маніфестів, що стосувалися расової несправедливості, війн… Ти поділяєш таку точку зору?

П. Г.: Ну, це притаманно будь-якому художнику. Звісно.

А. А.: Музиканти «Океану Ельзи» були учасниками обох Майданів попри те, що ніколи майже не співали пісень-протестів. Жадан у фільмі навіть говорить, що з виступу «Океану…» на Майдані в 2014 році починається відлік нової історії України. Майдан — це політика, а ти завжди до неї ставився передвзято. Пригадую, як колись одна наша спільна подруга на хвилі патріотичного піднесення в 2004 році озвучила бажання попрацювати на штаб Віктора Ющенка… І ти тоді її спитав: «Що, бруду захотілося?» Твоє ставлення до політики відтоді змінилося чи лишилося таким самим?

П. Г.: Не змінилося. Це надзвичайно складна і брудна справа. Крім того, політика ще й малоефективна. Гадаю, що штучний інтелект би краще впорався з багатьма речами, ніж наші політики, які чомусь, цинічно прикриваючись патріотичними гаслами, працюють на власний інтерес, а не заради українського народу й держави. Цинізм політиків (не лише українських) мене завжди вражав. Політика сьогодні лише імітує якісь процеси. Це дуже ганебно. І я особисто, дякувати Богу, ніколи не ходив саме в політику. Про це зі Славком ⓘ варто поговорити. Він двічі був там і двічі йшов звідти.

Можливо, він знає більше, адже бачив це все на власні очі. Шкода, що у фільмі це так само не висвітлено. Сказано лише, що Славко зорганізував партію «Голос», був одним з її лідерів, був у скликанні після першого Майдану, але не розтлумачено (і я сам цього не знаю), чому він перервав свою депутатську каденцію і політичну діяльність. Це дуже цікава тема — Славко та політика. Варто було проаналізувати його політичний шлях, запросити б у якості коментаторів професійних політологів. Але цього немає. Натомість є думки лише прихильників і шанувальників гурту, які дають дуже емоційні коментарі, а не аналітичні.

А. А.: Боб Ділан колись сказав, що світом правлять (маючи на увазі політиків) ті, хто не слухає музику. Ти зустрічав на своєму шляху велику кількість політичних діячів. Не лише українських, до речі. Ти стояв з ними на сцені, вони ходили на ваші концерти, замовляли тобі архітектурні та дизайнерські проєкти. Це справді люди, які не слухають музику? Не слухають у тому сенсі, що вони її не чують, не відгукуються на її гуманістичні меседжі?

П. Г.: Я багато кого з них зустрічав, але вони ніколи не входили до мого кола спілкування. Це просто знайомі. Ми зрідка говоримо про те, що вони слухають, колекціонують. У мене середовище спілкування трохи інше. Одного разу, під час Помаранчевої революції, я ледве не начистив пику одному видатному політикові за публічне хамство, яке він дозволив собі на адресу учасників «Океану Ельзи». Він поставився до нас, як до… обслуги, виділивши лише одного Славка. І мене це страшенно обурило. Славко тоді навіть ніяк не відреагував. Тож я обмежую спілкування з політиками як такими.

А. А.: На відміну від політиків, ти сам музики слухаєш багато. Протест дотепер є центральною ідеєю рок-н-ролу, чи вона змінилася?

П. Г.: Мені здається, що рок-музика у всьому світі зараз перебуває у певній кризовій ситуації. Що таке рок-музика сьогодні? Це доживаючі класики. Хтось із них доживає красиво, інші — так собі. Ідеї вже немає як такої. Всі в очікуванні нової музичної культури, яка б відповідала викликам часу. Я не знаходжу в сучасній рок-музиці те, що мене захоплює. Проте знаходжу багато цікавого в сучасній академічній музиці, сучасному джазі… Сам я не лише слухаю музику, але й займаюся музичним просвітництвом. Вчу слухати музику навіть дітей: розробив серію освітніх музичних програм, що викладаються у школах. Ще є лекції для дорослих. У моєму львівському арт-центрі проходять вечори вінілової музики, де ми розбираємо культові альбоми, аналізуємо їх, пробуємо пов’язати ці явища з візуальною культурою. Але для мене тепер це хобі.

А. А.: Чому хобі?

П. Г.: Бо я не хочу більше займатися шоу-бізнесом, а роблю лише те, що мені подобається, — музику, естетику і так далі.

А. А.: В який момент мистецтво та галерейна діяльність витіснили музику в площину хобі? Бо ж перша, яка називалась «Я Дизайн», у Києві була тобою відкрита ще за часів, коли ти активно виступав у складі «Океану Ельзи».

П. Г.: Мистецтво завжди було частиною мого «Я». А коли я відкрив 2007 року арт-центр «Я Галерея», то для мене стало це основною справою — кураторство, просвітницька діяльність. Це забирає зараз 99% мого часу. І, власне, для мене це надзвичайно важлива місія, навіть основна. Для мене є поняття пріоритету. І тут домінує моя мистецька діяльність. На жаль, я не знаходжу зараз у своєму житті місця для написання пісень і музики. Наразі я професійний слухач (сміється), а не музикант як такий. Можу один альбом слухати місяць. Як-от зараз Commodores 1975 року ⓘ, від якого я у захваті. Там такий шалений грув. І коли я його чую, то розумію, наскільки я посередній музикант. Тому граю, як вже виходить. Але не завжди задоволений результатом.

А. А.: Які почуття у тебе викликають зараз пісні «Океану Ельзи»?

П. Г.: Радість. Зараз вийшла вінілова версія альбому «Модель» (2001). І мені дуже приємно, що відбувається певна ревізія музичного минулого «Океану Ельзи». Люди перевідкривають для себе ці пісні. Славко молодець, що так відповідально поводиться з цим творчим здобутком. Після того як ми залишили гурт, він провів достатньо велику роботу, щоб цей спадок не зник. Він всім керує і, звісно, збирає певні дивіденди.

А. А.: Які спогади ти зберігаєш про часи в складі «Океану Ельзи»?

П. Г.: Насамперед спогади відчуття. Там була легкість початку нашої діяльності. Вона зараз виглядає якоюсь недосяжною. Думаю, ми всі дуже сумуємо за тією легкістю. Адже були надзвичайно щасливими, бо грали музику. Нехай і були тоді дуже посередніми музикантами. Може, тому, що реалізували свою мрію. Це видно у фільмі. А коли мрію було втілено, почався великий шоу-бізнес, один тур за іншим… Рутина. І ми перестали бути щасливими. У фільмі немає нічого про кризи, які ми переживали. Коли, приміром, записувалася купа матеріалу, а він нікуди не йшов… По фільму у нас одні досягнення та завоювання. А це не так.

А. А.: Що дозволяло тривалий час зберігати екологічний мікроклімат у гурті й долати кризи?

П. Г.: Баланс. За нього відповідав Юра Хусточка ⓘ. Він був суддею, відповідальним за справедливість, міг примирити усіх нас. Унікальна така риса. Він одночасно і м’яка людина, і дуже чітка. Велюровий зовні і сталевий всередині. Такого таланту не мав ніхто з нас. Ми зі Славком — люди гарячі, емоційні. Могли погавкатись, перетягували постійно ковдру кожен на себе. Денис Глінін (незмінний барабанщик «Океану Ельзи») тримався відсторонено, а от Хусточка був цементом, який тримав все це разом. І коли він пішов, бо не хотів грати в такій атмосфері, все одразу посипалося. Зникло найголовніше — єдність. Зараз я думаю, що можна було зробити по-іншому: взяти перерву на деякий час, відпочити один від одного, перезавантажитись, а потім знову зібратись. Але не вистачило мудрості. Хоча ми вже були доволі дорослими на той момент ⓘ. Треба було вміти робити висновки. Шанс тоді ще був. Через деякий час могли б зібратися і продовжити. Можливо, зовсім по-іншому: грали би більш складні речі, а не трималися мейнстріму.

А. А.: Востаннє ви грали оригінальним складом на Майдані, взимку 2014 року?

П. Г.: Ні. Про це в фільмі не сказано, але ми грали так двічі за 2014 рік. Востаннє на Олімпійському, на ювілейному концерті до 20-річчя «Океану Ельзи». Ми грали цілий сет, який спеціально приготували. Пам’ятаю, який Славко був щасливий, коли ми зібралися на репетиції. Я ще тоді пожартував, що він, напевно, єдиний фанат золотого складу «Океану Ельзи». Мені навіть здалося, що він найбільше ностальгує. Після того ми не збиралися вже ніколи. Грали лише ми зі Славком удвох. У львівському Будинку вчених, наприклад. Кілька разів у Києві, на великих концертах «Океану Ельзи». Але чи можливо, що ми колись зберемося знову всі гуртом і зробимо щось спільне, — не знаю.

Цього мають хотіти всі — не лише я, але й Юра Хусточка, Славко, Діма Шуров і Денис Глінін. Можна було б щось цікаве придумати. Але треба розуміти, що зараз є інші музиканти і такими жестами так само ніяк не можна нівелювати їхню участь. Мені подобається сьогоднішній склад гурту, і ми трохи грали разом колись із Мілошем Єлічем ⓘ і Денисом Дудком ⓘ. Вони вважають мене людиною близькою.

Гадаю, можливо щось цікаве можна зробити й зараз. Не варто чекати, коли нам всім стукне по 75 років (сміється). Я взагалі пропонував декілька цікавих речей. Приміром, зібратися оригінальним складом і записати наші ранні пісні, які ніколи не записувалися. Пісні, що, власне, сформували «Океан Ельзи». Записати їх у сучасних аранжуваннях. Там класний матеріал, який вражає мене особисто своєю наївністю та ліричністю. Але знову ж таки — має бути бажання у всіх.

А. А.: Щоб таке бажання виникло, потрібно принаймні озвучити таку ідею хлопцям. Ти вже с кимось говорив про це?

П. Г.: Лише зі Славком Вакарчуком. Ми якось сиділи у мене в галереї й говорили, серед іншого, про творчий спадок групи. І я тоді йому пропонував перезаписати наші ранні пісні.

А. А.: Як поєднати сьогоднішнього Павла Гудімова — куратора та галериста — з гітаристом, учасником «Океану Ельзи»?

П. Г.: Зробити класну виставку про групу. Бо документальний фільм — не дуже вичерпний формат для того, аби вивести якусь феноменологію «Океану Ельзи». А виставка дасть можливість вкласти набагато більше інформації, ніж дві години екранного часу. «Спостереження Шторму» — звісно, цікаве кіно, інформативне. Але чи вважаю я цей фільм з мистецької точки зору досконалим? Ні, не вважаю.

А. А.: Виставки про музикантів неодноразово створювалися на Заході. Були виставки, присвячені Елвісу Преслі, The Beatles, Pink Floyd, Девіду Боуї… В Україні нічого подібного ніколи не робилося. Ми з тобою колись створили велику виставку, присвячену одному фільму — «Тіні забутих предків». А якою ти собі уявляєш виставку про «Океан Ельзи»?

П. Г.: Це взагалі гарна традиція — робити такі виставки. Тому що музеїфікація рок-культури — це надзвичайно потужне явище. Гадаю, що про «Океан Ельзи» можна було б створити дуже цікаву експозицію, яка б включала збережені матеріали, інструменти групи, фотографії, концертні костюми, відео, особисті речі, проєкції, інсталяції…

До речі, я маю кілька пар концертного взуття, яке купував, коли переїхав до Києва. Воно може бути класним експонатом для такої виставки. І робити її варто було б в якомусь великому музеї, як-от Мистецький арсенал. А якщо мислити ще масштабніше, то я бачу виставку про український рок як такий. Це був би класний формат.