Ксенія Дацюк / Фото з особистого архіву
Ксенія народилася 1994 року у Львові в родині скульпторів і художників. Закінчила Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки (м. Луцьк) і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА).
Свої творчі пошуки почала з юного віку, малює скільки себе пам’ятає. І черпає натхнення з усього, що її оточує. Іноді це звичайні речі, на які ми не звертаємо уваги, а вона пожвавлює їх у своїх полотнах. Мистецтвом можуть стати будь-які предмети, оскільки форма не важлива, важливими є ідея та дух, закладені у предметах.
«Немає інструкції для написання нової ідеї, є почуття та емоції, які виливаються на полотно, — стверджує Ксенія. — Робота має залучати глядача до діалогу і дозволяти відчути думки та стан самого автора». Художниця постійно експериментує, пробуючи різні змішані техніки. Її роботи містяться у приватних колекціях України та за кордоном, а також у фондах музеїв.
Живе та працює в Києві.
Який перший творчий момент у своєму житті ви пам’ятаєте?
Конкретно про перший момент навіть не знаю, важко сказати, бо малюю наче завжди. Але творчі моменти, що люблю найбільше, — коли в процесі ніби розчиняєшся, не помічаєш, як спливає час, насолоджуєшся роботою, і коли вдається «сказати» на полотні те і так, як хотілося.
У чому полягає ваша творча амбіція?
Хочу, щоб моя творчість відгукувалася людям. Мистецтво загалом наче не є явищем першої необхідності, але якщо уявити світ без мистецтва — з нього зникне ідентифікація часу, традиції, культура і сотні інших аспектів, без яких ми не уявляємо історію людства. Мистецтво відриває глядача від буденної дійсності і дозволяє розглядати почуття, миті, взаємини ніби під збільшувальним склом.
Тож моя творча амбіція у тому, щоби мої твори були для глядачів не просто «картинками», а викликали глибші роздуми та почуття. Гадаю, коли це є — тоді присутнє й визнання, і є реальна нематеріальна цінність творчості митця.
Можу тут процитувати ілюстратора Крістофа Німанна:
Моя мета — говорити візуальними інструментами, як піаніст говорить за допомогою піаніно, керує клавішами і здатен цією мовою передати різні ідеї та емоції
Що стоїть на заваді здійснення ваших творчих амбіцій?
Нічого. Першочергово мені важливо бути чесною із собою. Висловлюватись у живописі про те, що мене хвилює. І говорити на полотні про те, про що я хочу сказати. Тому на заваді до реалізації амбіцій, на мою думку, у кожної людини може стояти лише вона сама — якщо зрадить своїм поглядам і принципам.
З чого ви починаєте свій день?
Люблю прокидатись рано. Не уявляю поки що свого ранку без горнятка смачної кави. А ще мені важливо бути в хороших відносинах зі своїм тілом. Тому зранку або бігаю, або займаюсь у спортзалі. Тоді весь день почуваюсь у тонусі і можу працювати досить багато.
Стараюсь виділити час для читання або вивчення чогось нового. І звичайно ж, початок дня — це смачний і красивий сніданок. Саме красивий. Люблю естетику у всьому, і їжа, думаю, повинна бути частиною зовнішньої естетики, якою ми наповнюємо свої будні.
Якими митцями ви найбільше захоплюєтеся?
Періодично мої вподобання змінюються. Памʼятаю час, коли до запаморочення захоплювалась Густавом Клімтом і Вінсентом Ван Гогом. Мабуть, це нормально, коли час від часу зʼявляється нове захоплення. Зараз моє натхнення — це Сандро Ботічеллі, Люсьєн Фрейд, Альбрехт Дюрер. Помічаю, що мене у таких людях найбільше вражає сам підхід до роботи, їх самовідданість. Їх одержимість тим, що вони обрали.
Чи є у вашому житті хтось, хто вас постійно надихає?
Як і з митцями, якими захоплююсь, надихають мене також різні речі/люди. Найбільшим натхненням для мене може стати те, з яким ентузіазмом хтось ставиться до своєї праці.
Відданість справі — це моє натхнення
Коли я бачу, з яким горінням хтось працює, і не важливо — це приготування їжі, чи проєктування архітектурної споруди, чи навчання дітей — ось це мене надихає робити свою справу на 100%.
Звичайно ж, бувають такі речі, як почута мелодія, чи озвучена фраза, чи ледь вловлений аромат, які стимулюють потік думок у певному руслі, що виливається у нову картину чи навіть серію робіт.
Як ви реагуєте, коли стикаєтесь із переважаючим розумом чи талантом?
Захоплююся. Вірю в теорію, що коли оточуєш себе трьома мудрими людьми, то станеш четвертим. Я помітила, що обираю оточення розумніших, талановитіших людей. Із різних сфер. Спілкуючись із тими, хто більше вміє і знає, я можу почерпнути для себе щось корисне, дізнатися нове. Це наче підсвідомий вибір. Дивлячись на кращих, розумієш, що досягти можна всього, якщо бути наполегливим.
Як ви дієте, коли зіштовхуєтеся з перешкодами на шляху до успіху чи загрозою поразки?
Будь-які перешкоди — це уроки, які роблять нас кращими і сильнішими
Раніше я вважала, що це просто теорія, навіть дещо лірична. Адже існують сотні класичних сюжетів, де герой проходить крізь терни і досягає своїх зірок. Та з часом, стикаючись із труднощами, падаючи від поразок, я зрозуміла, що це уроки, необхідні для вдосконалення.
Зовнішні труднощі й перешкоди, на які ми не маємо впливу, — це уроки, які роблять нас кращими. І я зрозуміла, що єдиний ворог, який створює реальні перешкоди, — це мої власні лінощі. Відсутність дисципліни — те, що по-справжньому мені може заважати.
Як ви розумієте майстерність?
Це щоденна праця. Години, дні, навіть роки праці. А ще майстерність — це про серйозність відношення до того, що робиш. Талант — окей, він потрібен, але його не достатньо. Необхідно відшліфовувати свої навички щодня.
Я зараз про будь-які мистецькі практики, не лише про файн-арт. Мене часто запитують, що я роблю, коли немає ідей, не хочеться працювати. В таких випадках я теж працюю. Адже художнику, як і спортсмену, як музиканту, теж необхідна постійна практика.
Не думаю, що гімнастка може пропустити тиждень тренувань, бо не було натхнення. Так само і в моїй сфері. «Тренування» потрібні постійно. Та й інакше життя вже не уявляю.
У чому полягає ваша найбільша мрія?
Досягти максимально можливої дисципліни та контролю над собою.
Хочу змінити у рідному місті…
Моє рідне місто — Львів. Але я жила у Львові досить мало. Я б скоріше хотіла, аби деякі речі залишались незмінними. Щоби львівʼяни берегли львівський акцент, і щоосені на Галицькій площі пахли хризантеми бабусь-квіткарок, а джаз і надалі збирав у місті шанувальників з усієї країни, щоби львівʼяни берегли саме той стиль міста, який виокремлює його серед інших.
Якщо не ваше рідне місто, то яке місто в Україні?..
Я зі Львова. Але моє місто — Київ. Після завершення навчання в НАОМА я там залишилась. Полюбила його ритм, простір, стиль і настрій. Мені здається, коли ти відчуєш місто, наче прислухаєшся до його пульсу, тоді зможеш зрозуміти, твоє воно чи ні.
Іноді для цього потрібен час, проте зазвичай відчуваєш одразу. Місто — такий складний організм, але водночас контакт з ним може відбутись із першого погляду. З Києвом у мене так і відбулося.
Чи можливо пробачити ворога?
Якщо розібратися в корені, то ворог — той, хто зробив боляче. Знову ж, болючі зовнішні обставини — уроки, необхідні для вдосконалення. Гадаю, пробачити комусь — означає відпустити прожите та йти далі. Іноді це нелегко. І потрібен час. Але, на мою думку, не пробачаючи, ми тупцюємо на місці.
Це ж стосується і пробачення себе. Адже почуття внутрішньої провини таке ж гнітюче. Воно наче паралізує сили і сковує бажання рухатись вперед. І тільки пробачивши себе, можна жити повноцінно, дозволивши собі мати право на щастя. А ще вірю, що з пробаченням, немов із бумерангом. Хочу, аби мене теж пробачали.
Найкраща порада, яку ви отримали у житті…
Робити на 100% те, що ти зараз робиш. Працюєш — отже не відволікайся і викладайся в процесі цілком. Відпочиваєш — відпочивай не відволікаючись на роботу. Розмовляєш із кимось — будь у спілкуванні повністю, а не частково. І так у всьому.
Якщо кожен процес реалізовувати повноцінно, починаєш розуміти цінність і важливість усіх складових компонентів дійсності. Але в мене не завжди виходить слідувати цій пораді.
Чи є фраза, з якою ви йдете дорогою життя?
Не привʼязуйся ні до кого
Цю фразу прочитала давно, не памʼятаю навіть, в чиїй книзі. Я часто запамʼятовую цитати, абсолютно забуваючи авторів. Ця фраза не про егоїзм, як може здатися на перший погляд. Вона вчить ставитися до всіх людей однаково.
Вона розкриває ідею, як мати внутрішню свободу, навчає відпускати все та приймати. Ця маленька фраза підштовхує до роздумів, що все у світі тимчасове й крихке. Адже часто наші привʼязки — це лише наші власні ілюзії, які заважають жити усвідомлено в реальності.